3.4. Шкільні роки

Моя доля склалась інакше. На відміну від Василя, якого мама ніякими умовляннями чи силою не могла змусити вчитися, я дуже любив ходити до школи, виконувати домашні завдання, читати. Бувало, прийду зі школи, покладу зошити (підручників тоді не було), візьму сорочку і йду по торф. Сорочка, зав’язана знизу, була чималим мішком: торф закидував через отвір для голови і за рукава тримав такий собі «рюкзачок» за спиною. Іду босий стежкою через поле та й думаю про школу, про арифметичні дії, правила ділення й віднімання. Доки мама прийде з роботи ― принесу торфу, аби можна було зварити юшку.

Одного разу взимку, коли був мороз і сильний вітер, такий похід по торф міг закінчитися погано. Мої відкриті руки, що тримали мішок із торфом, почали на вітрі швидко мерзнути. А до села було ще далеко. На щастя, на узбіччі я побачив скирду соломи. Підійшов із підвітряної сторони, вирив собі нірку в соломі, забрався до неї і соломою ж закрив отвір. Поступово відігрівся, стало тепло. Боявся, щоб не заснути, тому вирішив продовжити йти: руки вже сховав у рукава і таким чином дійшов з торфом до дому.

Багато моїх однокласників, здібних і хороших учнів (наприклад, Іван Михлишин), після закінчення 4-х класів (початкова школа) далі не пішли вчитися, тому що батьки не дозволили через те, що вдома не було кому допомагати по господарству. Декілька учнів із Старого села і Балярки продовжили навчання в неповній середній школі (7 класів) на станції Чоповичі, тому що їм було близько туди ходити. Учні, які проживали на Чумаках, ходили в семирічку села Стремигород: у п’ятому класі вчилися в центрі села, біля магазина і клуба, а в шостому і сьомому класах ходили в «червону школу» (цегляну), що стояла на виході на село Новаки біля залізничного вокзалу. Від Липлян до цієї школи ― близько 7 кілометрів. Прямої дороги від Липлян до Стремигорода не було, і ми протоптали стежку навпростець через поля: від хати Сурички понад сушаркою крізь плантації хмелю прямували до «рельси» ― двотаврової залізної балки, що була містком через річку. Потім ішли, залишаючи ліворуч с. П’ятирічку (Майданівку), в напрямку хати Попишки, яка все ще стояла одна посеред поля між Майданівкою і Стремигородом. У тій хаті сім’я Попишки продовжувала мешкати, а її песик завжди недоброзичливо зустрічав і проводжав нас. Далі спускались на чорноземну частину поля, виходили на дорогу П’ятирічка — Стремигород і після місточка через струмок входили в село. Взимку стежку замітало снігом і ми йшли просто по напрямку, та ще й у темноті, якщо не було місяця. Уроків намагалися не пропускати й ходили щодня. Одного разу, коли був сильний мороз, вітер і хурделиця, ми прийшли до школи ― а виявилося, що заняття відмінили через негоду. Ми зраділи, що маємо нагоду повернутися додому раніше.

Годинників тоді не було ніяких, навіть найпростіших «ходиків» з маятником і гирькою на ланцюжку. Тому в часі орієнтувалися за гудками для робітників торфорозробки, які добре було чути і в нашому селі.

Учителями в школі працювали: директором школи ― Пивовар, його дружина Антоніна, подружжя Таценків: він (чех із чеського села) викладав математику, грав на скрипці і з ним розучували пісні. Вольф Вольфович викладав фізику і вів технічний гурток, де ми вивчали будову і принцип роботи його мотоцикла, заводили й зупиняли двигун. Він теж за національністю чех, приїжджав до школи з Малої Зубівщини на зеленому мотоциклі «Киевлянин». Віра Андріївна викладала українську мову, жила через дорогу від школи. Директор Пивовар і його дружина, родом із Західної України, мешкали в одній із кімнат у школі. У 1948 році на нього був замах: уночі стріляли у вікно й поранили в руку. Уроки проводив з забинтованою рукою.

Після закінчення навчального року, літом 1948 року, наш директор організував для учнів пішохідну екскурсію з ночівлею. Він був не тільки організатором, але й екскурсоводом. Мета екскурсії ― знайомство з рідним краєм. Починалась екскурсія від місця завантаження торфу в залізничні вагони на Моствянській торфорозробці. Залізнична колія сюди була прокладена від станції Стремигород. Вона проходила якусь сотню метрів від вокзалу в напрямку Коростеня, а потім повертала праворуч і через лісополосу виходила в поле. Минуло 100 років з часу прокладання цієї колії, а з вагона поїзда все ще можна побачити на місті бувшої колії прогалину серед дерев. Далі через поля колія прямувала до села Мала Зубівщина (колонія, чехи). Залишивши центр села ліворуч, а лікарню праворуч, колія перетинала сільську вулицю, повертала праворуч і за кількасот метрів закінчувалась біля дамби торфорозробки. З протилежної сторони до дамби («стрілки») вела польова дорога, яка була продовженням вулиці Виловата села Липляни. По тимчасовій вузькоколійці, що легко переміщувалась між штабелями торфу, кіньми у невеликих вагончиках торф перевозили з місць видобування до залізничних вагонів. Тут же стояло 2—3 будинки. Мабуть, у них проживали робітники-вантажники й охорона. Наш учитель-екскурсовод розповів нам про торфорозробку: як утворився торф на місці колись повноводної річки Моства, ми побачили, як його добувають з використанням машин або вручну і доставляють до споживачів.

Потім пішли до Стремигородської машинно-тракторної станції (МТС). Ознайомилися з її роботою. Переночували на соломі в класі місцевої школи і ранком вирушили по грунтовій дорозі до Коростеня. Відвідали музей Миколи Щорса, який загинув 1919 року під Коростенем (село Щорсівка) під час громадянської війни. Пізніше музей був закритий, а експонати передані до Обласного музею (місто Житомир).

Через важкі побутові умови наді мною оформив опікунство мій старший двоюрідний брат і я прожив у нього в Ленінграді із серпня по грудень 1949 року. У цей час я навчався в місцевій 253-й школі на каналі Грибоєдова. Я, 14-річний підліток із українського села, почав швидко пристосовуватись до проживання у великому російськомовному місті. Все було незвичне: багатоповерхові будинки, трамваї, електричне освітлення, кораблі на Неві, Ермітаж, Ісаакіївський собор, до якого було п’ять хвилин ходу від мого дому. На шостому поверсі в одній квартирі мешкали сім сімей: жили дружно, були щасливі, що пережили блокаду й не потрапили на Піскарьовське кладовище ― одне з місць масових поховань жертв блокади Ленінграда і воїнів Ленінградського фронту, що загинули під час радянсько-німецької війни. Сім’ї знали все один про одного, заходили до сусідів по квартирі поговорити, попити чайку вприкуску: цукру не було, тому просто цукерку клали на язика й запивали кип’ятком із кружки або блюдечка. Часто до нас у квартиру заходили друзі мого брата по службі, офіцери бойових кораблів. Один із них запитав у мене, чи не забув я рідної мови. Я відповів, що українську почав забувати, бо постійно розмовляю російською. «Знаєш, ― сказав офіцер, ― Тарас Шевченко писав: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!»».

Незважаючи на комфортніші умови міського побуту, моє самопочуття погіршилось, постійно трималась підвищена температура. Лікар зробив висновок, що я не зміг акліматизуватися, і порадив повернутися додому до звичних умов. За кілька днів після прибуття в село моя температура стала нормальною. З учнями свого ж класу закінчив Стремигородську семирічку в 1950 році.

Із Липлян у семирічну школу села Стремигорода щороку ходили близько 10 учнів. Серед них ― мої однокласники Бортницький Петро Андрійович, Олексійчук Петро Петрович (Кубловський), Ольга Песішина (на жаль, до випуску не довчилася).

У цей час в Україні був голод 1947 року. Якось я сидів на нашому паркані й дивився на вулицю. Там ішли доярки з ферми й говорять: «О, вже й цей опух…». Я побіг у хату питати в мами, чому це я опух, адже щойно наївся. Взимку рятувалися залишками картоплі (частину зберігали в копці, для насіння) і квашеною капустою зі солоними огірками. Хліба було недостатньо, бо врожай жита на городі майже весь погнив на покосах під неперервними проливними дощами. На трудодні жита видали дуже мало. Щоби трішки засмачити юшку й побачити в мисці на поверхні рідини маленькі кругляшики жиру, я в сутінках просто руками ловив горобців, що ночували в солом’яній стрісі хліва або хати. Одного разу мама принесла з лісу їжачка. Поклала його на деко і, мов хліб, ― поставила в пічку. Від їжачка мали жиру по ложці на декілька днів. До речі, деко ― це різновід жаровні, плоска прямокутна посудина із бляхи, розмір біля 40 см х 30 см х 3 см, з піднятими (загнутими) на 3 см краями-бортиками. Чекали на весну з нетерпінням, щоби в полі нарвати щавлю, кропиви або лободи на борщ. Під весну з’явилось і молоко.

Весною кроти пронулись після зимової сплячки і почали добувати собі їжу, прокладаючи біля поверхні грунту шляхи-тунелі до коріння рослин. Над домівкою крота виростав купол розпушеної землі. Від нього розходились підземні шляхи, шо виділялись розпушеною землею над ними. Всі діти чекали цієї пори, бо за шкурку одного крота Янкель платив цукерками: по 5-10 кольорових горошинок. Він навідувався в село з Коростеня майже кожного тижня. На його возі з одним конем були необхідні в господарстві речі: горщик, глечик, нитки й голки, хусточки на голову, костяні гребінці проти вошей (їх вичесували з голови на білу заслонку для печі) тощо. Були серед них і кротоловки ― пастки для кротів, виготовлені з дроту діаметром близько трьох міліметрів. Він безкоштовно роздавав кротоловки і навчав ними користуватися: безпечно заряджати, вибирати напрямок і ставити в тунелі. З упійманого крота ще треба було зняти шкурку (часто допомагали старші) і правильно її висушити. Янкель розказував, що в майстернях ці шкурки зшивали одна до одної і шили одяг.

Окрім боротьби з кротами на городі, школяри допомагали батькам у домашньому господарстві: нарвати лободи для свині; принести жару від сусідів, бо вчора не топили піч, то свій не зберігся; гіллячкою з зеленими листочками ніжно відганяти мух від корови, коли мама доїть, а кіт сидить поряд і чекає теплого молочка; на прохання мами подивитись за маленькою дитинкою або погратися з нею; слідкувати, щоб кури свої, а іноді й чужі, не греблись на грядках.

Як хлопчики, так і дівчатка, допомагали дорослому пастуху пасти череду (корів). Вранці так не хотілося вставати, очі злипались ― а треба, бо корова має бути на випасі ще до сходу сонця, аби поїсти трави з росою. Під ранок холодно, а осінню й приморозки бувають. Ноги мерзли, адже бігали босоніж. Більшість дорослих тоді теж були босі, тільки під зиму вдягали постоли, чуні або солдатські черевики. До речі, в радянській армії солдатам видавали черевики з онучами й обмотками ― довгими смугами цупкої тканини: онучі намотували на ступні, щоб не натирали черевики, а обмотки ― на литки від черевика до коліна, щоб не обморозити ноги. Офіцери ж отримували чоботи й довгі теплі онучі. А ми, діти, свої змерзлі ноги зігрівали у великих купах коров’ячого посліду: чатували на корівок із піднятим хвостом і прожогом занурювали ноги аж по кісточки у свіжий коров’як, що принадно парував на холодному повітрі. Минуло півстоліття, і я випадково дізнався, що такі компреси рекомендують для лікування.

З часом сонце зійде, прогріє повітря, землю ― і наші холодні ноги. Як тільки сонце, піднімаючись, зробить мою тінь на землі найкоротшою ― час гнати череду додому на обідню перерву. У дворі корівку слід напоїти, інколи підгодувати (не тільки ж одну траву їсти), у хлів від мух загнати і видоїти. Це робота дорослих, а хлопці в обідню перерву встигали збігати на торфорозробку, щоб скупатись у теплій воді зароя або принести зі здичавилого саду на Княжій горі кислих яблук. Запечені на деко в печі вони стають солодкими й дуже смачними. Своїх яблук не було, бо за кожне садове дерево потрібно було платити податок.

Була робота і в колгоспі: допомагали батькам прополювати льон, у жнива збирали колоски жита чи пшениці в борідки ― все для держави. А понесеш додому ― можуть у тюрму посадити. У вересні після занять у школі та в неділю разом з батьками збирали на плантаціях хміль, розділяючи його на 2-3 сорти. Але основна робота з вересня – заняття в школі.

Найближча середня школа була в райцентрі Чоповичі. Щоденно школярі з Липлян долали відстань до школи близько 12 км. Заняття відбувалися в другу зміну. Швидко темніло, клас освітлювали двома керосиновими лампами, що висіли на протилежних стінах. Додому поверталися по-темному або під місячним світлом. Хотілося їсти.

На виїзді з Чопович дорога була не пряма, повертала ліворуч. Щоби скоротити шлях, ходили стежкою через поле колгоспу «Перемога», де була ще не зібрана білокачаннна капуста. Брали одну головку і з’їдали її, ще не дійшовши до станції Чоповичі.

З наближенням зими починали шукати місцевих мешканців, які можуть узяти «на квартиру». Але грошей у батьків немає, бо за трудодні колгосп розраховувався зерном. А гроші (щоб купити сіль, керосин для лампи тощо) добували в Коростені на базарі, продаючи молоко, сир, масло, курей.

Мені квартиру в Чоповичах знайшов мій дядько Іван Макомацький. Він працював трактористом у парі з Іваном Марковичем Шпаковичем, що проживав на вулиці Поштовій. Іван Маркович бував удома рідко, оскільки трактором обробляли землю в різних колгоспах району, де й мешкали тимчасово. Домовилися, що я буду допомагати в домашньому господарстві його дружині Ользі Кирилівні Шпакович, яка мала двох маленьких дочок Марію і Катю. Я допомагав доглядати за дітьми, колов дрова, носив воду, возили кіньми зерно до млина, заготовляли дрова в лісі на зиму, випасав корову на канаві: однією рукою за мотузку тримав корову в дозволених межах, а іншою ― книжку й екзаменаційні білети. Влітку на канікулах допомагав збирати урожай жита: в’язати снопи, зносити і складати їх у копи. Допомагав їхньому знайомому монахові Максиму в пічній справі: у новобудові готували розчин глини і викладали пічку, грубу, плиту. Я із цегли самостійно виклав комин (димар) аж до конька даху будинка.

У школі старався вчитися. Але вчительці російської мови Ользі Іванівні так і не вдалося сформувати в мене м’яку вимову букви «ч» у слові «человек».

Пам’ятаю також інших вчителів.

Будюк гарно розказував про біологію.

Огороднік учив математики. На обласній олімпіаді з математики я виборов третє місце.

Скуратівський Яків Хрисанфович викладав фізику. З ним ходили на екскурсію на колгоспний двір для вивчення будови, принципу роботи і застосування електричного двигуна, якого недавно поставили на пилорамі. Трифазну напругу підвели з невеличкої гідроелектростанції, збудованої після перекриття греблею річки Ірша. Незабаром замість керосинових ламп у школі забезпечили електричне освітлення.

Лейбман Єлизавета Матвіївна була вимогливою керівничкою класу і вчителькою історії. Разом із нею учні класу приєдналися до великої кількості людей, що зібралися на вулиці біля гучномовця, який висів на стовпі біля пошти, щоби слухати трансляцію 9 березня 1953 року з похорон Сталіна Й. В. у Москві.

Чеповецька Єлизавета Мойсеївна вела уроки хімії. Одного разу під час демонстрації досліду випадково облила реактивом свою спідницю. І хоча швиденько змила водою, великі плями залишилися. Тож так і ходила до школи з тими плямами кілька днів, доки пошила нову спідницю.

Закінчив я школу 1953 року зі срібною медаллю і разом з однокласником Фещенком Анатолієм, що проживав у Чоповичах на Загреблі (біля ГЕС), поїхав до Києва подавати документи для вступу до Київського університету.

Документи здали, і в той же день мусили повертатися додому, адже ночувати нам у місті ніде. Але жодного квитка на поїзд Київ — Брест у продажу не було, і ми поїхали «зайцем»: учепившись за поручні, стояли на підніжці вагона перед зачиненими дверима. Так і їхали, доки не стемніло. Аж раптом двері відчинилися ― і міліціонер наказав нам піднятися в тамбур. Він помітив у темноті тіні наших голів, що падали від освітлення в тамбурі на узбіччя залізниці: на траву, на дерева, на стіни будинків. Довелося піднятися у вагон. Почався допит: хто такі, звідкіля, куди, що в торбах. Паспортів селянам ніколи не видавали, тож ніяких посвідчень особи в нас не було. Я пояснив, що їздили до Києва здавати документи для вступу в університет. Міліціонер зі ще більшою підозрою пильно подивився в очі одному, другому, потім підняв високо вгору руку з витягнутим указівним пальцем і описав кілька кіл у повітрі, примовляючи з притиском: «Ти знаєш, що таке у-ні-вер-си-тет?! Це ж ― над усіма інститутами!». Таке ставлення свідчить про те, що в той післявоєнний час побутувала думка про вищу освіту як про щось важливе і недосяжне.

Пригода закінчилась так. Нас вирішили арештувати і здати в міліцію в м. Коростені для подальшого вивчення справи. Нас це рішення не здивувало, бо в той час було дуже багато дорослих людей-«старців», які ходили по селах із торбами і просили подати їм «хто що може». Дорослі люди з клумаками і бездомні діти ховалися на даху вагонів або між вагонами, щоби проїхати без квитка. Дітей, батьки яких загинули на війні, влаштовували в дитячі будинки. Наприклад, такий дитбудинок був у селі Мелені. Зі мною в одному класі в Чоповичах училася дівчина З. Дорофеєва з цього дитбудинку.

Поки ми їхали протягом двох годин, міліціонери подобрішали і дозволили нам вийти на нашій станції Чоповичі, було близько опівночі. Я пройшов темним лісом до Липлян і о другій годині постукав мамі у вікно.

За результатами співбесіди я був зарахований на фізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Фещенко Анатолій не вступив до КДУ, але того ж року розпочав навчання в Харківському авіаційному інституті.