3.3. Моя мама

Лещенко (Демченко) Олександра Йосипівна (Ліксандра Макомацька) (1903—30.09.1974)

Було в селі три брати Олексійчук: Люк, Іван, Петро.

Люк був спритним хлопцем і одного разу, сам чи з друзями, обікрав магазин: поцупив крам (тканину). Через деякий час люди помітили, що точно з такого краму пошила собі сукню його кохана. Зробили засідку біля її хати і вбили пострілом з рушниці, коли він виглянув із схованки на горищі.

Іван був хвацьким до праці, умілим майстром з обробки дерева. За ці його риси односельчани дали йому прізвисько, тобто по вуличному назвали Іван Чех. Це означало, що односельчани прирівняли його до жителів сусіднього села Мала Зубівщина, яке в побуті ще називали Колонія, або Чехи. В цьому селі вихідці із Чехії проживають з 1870 року. Після реформ в Росії, влада роздавала землю іноземцям, охочим обробляти землю. Понад 150 років вони зберігали свою мову, мистецтво, високу культуру землеробства. Навчили нас вирощувати хміль, мали оригінальні знаряддя обробітку землі (дивись розділ 2.4.8. Сусіди-чехи).

Жив і працював Іван Чех у селі Липляни. Потім перейшов жити до дочки Галини на станцію Чоповичі, а в його хаті поселилась Тетяна Гришкова, його родичка.

Петро, третій брат, одружився з моєю мамою. Мама розповідала мені, що «після реєстрації шлюбу вийшли на вулицю, а Петро й питає мене, чи знаю я, з якого я року народження». Я відповіла: «Ні, не знаю». «То запам’ятай ― з тре-тьо-го”,― сказав він. «Ото з того часу я пам’ятаю, що я “з третього”», ―сказала мені мама.

Пізніше радянська влада організувала «лікбези», «лікнепи» (ліквідація безграмотності та неписьменності), щоб люди могли читати й поставити свій підпис на документі.

1929 року народилась дочка Галя. Пішли з батьківського дому (у якому продовжував проживати Іван Чех) у самостійне життя і, як згадувала мама, «купили хату у Трохима за 100 рублів», що стояла праворуч хати Голубника (Салюк Василь, ветеринар).

У цей час в Україні почалась колективизація. В Липлянах на честь 13-ої річниці революції 1917 року організували колгосп «13-річчя Жовтня». Мабуть, не дуже хотів Петро йти до колгоспу, бо, як казала мати, «забрали Петра, та й не повернувся». На щастя, Іван Чех аж після війни, але повернувся.

Під час голодомору 1932—33 років мама, щоби вижити з дитиною, шукала роботу за межами колгоспу. Спочатку працювала на торфрозробці: з конвеєра від машини (на ходу, він не зупинявся) руками знімали важкі, мокрі, спресовані брикети торфу, що лежали на деревяних підстилках, і розносили їх по полю на відстань до 20 метрів, і скидали на землю для висихання. Підстилку повертали на конвейєр за новою порцією. Дуже тяжка фізична робота. В кінці робочої зміни ноги ледь несуть додому і руки втомлені. Згодом удалося влаштуватись на якусь роботу в пекарні військової частини в м. Коростень. Це був так званий «воєнний городок» ― військове містечко на правому березі річки Уж перед залізничним мостом. Назбиравши харчі, знаходила можливість раз на тиждень приносити їх дитині, яку доглядала в Липлянах молодша сестра Марія. Щоб дістатися села, потрібно було пішки пройти села Хотинівка, Новаки, Стремигород, П’ятирічка (Майданівка) ― всього понад 20 км, а потім повернутися назад на роботу. Навесні 1933 року її дитина Олексійчук Галя померла у віці 4 років (фото кліпа 6.11В.3).

Український дослідник Голодомору В. Сергійчук оприлюднив фальсифікації радянської статистики, які приховують зникнення ще 4 168 224 дітей 1919—1933 років народження (понад вказаних 7 млн померлих в Україні). Думаю, Олексійчук Галя є в цих неврахованих дітях, бо її імені немає в списках жертв у Музеї Голодомору.

Питання кількості жертв Голодомору досі є предметом наукових досліджень. Володимир Сергійчук, Василь Марочко доводять, що внаслідок Голодомору 1932—33 рр. загинуло понад 7 млн українців на території України і близько 3 млн українців в інших частинах СРСР. Для порівняння ― за чотири роки Другої світової війни загинуло близько 8 млн українців.

Мати вдруге вийшла заміж за Лещенка Юхима Івановича. Я народився, як казала мені мама, «у Пилипівку, з четверга на п’ятницю, вранці коли сонце сходило», а за документами 29 листопада 1935 року. Пилипівка ― різдвяний піст, починається після 27 листопада і триває 40 днів до Різдва 7 січня.

Батько працював у колгоспі комірником: відповідав за зберігання зерна в церкві й у двох коморах, збудованих на місці колишньої садиби Макомацьких. Після здачі державі урожаю хмелю зерно зберігалося і в двоповерховій сушарці для хмелю. Я часто бував у цих будівлях ― батько любив брати мене з собою на роботу. Одного разу батько носив мене дивитись кіно. На возі привезли кінопроєктор, поставили його на столі на вулиці перед стіною недобудованого клубу. Повісили білу тканину ― як екран. Глядачі сиділи на траві між столом і екраном. Стемніло. Вручну охочі хлопці почали крутити генератор струму, прикріплений до цього ж столу. З перервами на перезаряджання бобін з кіноплівкою (частин фільму) дивилися німий фільм «Трактористи». Замість звуку було чути монотонне потріскування проєктора і радісні вигуки глядачів. Після кіна батько ставив мене вдома на лаву, щоб я казав «За власть совєтов (я говорив сальвєтов) будь готов! Всєгда готов!».

На початку війни батька не встигли мобілізувати і в окупації він продовжував бути комірником, адже колгоспи німці не розігнали, їм теж потрібен був хліб. Батько любив рибалити. З сусідами на ніч ставили ятері в зароях на торфорозробці. Вранці привозили ятері з уловом на пів відра й більше: карасі, лини, щуки.

Після звільнення села від німців 16 листопада 1943 року, батька, як і його односельчан, 21 листопада мобілізували до війська (до речі, в цей день в Липлянах храмове свято Михайла). А 25 листопада батько попрощався зі мною і молодшим братом Василем. У цей час ми сиділи на теплій печі. Мати провела його аж до воєнкомату в Чоповичах. Пізніше розповідала, що всі мобілізовані пішли пішки до Бородянки, де Бородянський польовий воєнкомат формував військові частини на фронт. Мама отримала і зберегла тільки два листи з фронту: написані 6 лютого і 20 лютого 1944 року, де вказано, що вони перебувають під Шепетівкою і б’ють німця. Зворотня адреса на листах ― польова пошта 48531-щ, Лещенку Ю. І.

Найдюк Степан, що жив у хаті, яку збудував мій дід, повернувся з війни живим і говорив мені, що, найімовірніше, батько загинув під Шепетівкою в околиці села Суділки (Суділків), або Савичі.

Для отримання державної грошової допомоги на дітей мати попросила у воєнкоматі довідку. Довідку їй дали, але далі справа не пішла. Ніхто не вимагав цієї довідки. Можливо, держава вважала, що допомогу має надавати колгосп як самостійна організація. Або не надавала допомоги, якщо у довідці вказано «пропав безвісти», адже солдат міг бути перебіжчиком або дезертиром.

Пізніше стала відомою додаткова інформація про батька. Мій дядько Федоренко Іван Йосипович працював трактористом. Після війни трактором обробляли землі колгоспів навколишніх сіл. Тому тракторист день-два жив і харчувався в однієї хазяйки, потім переходив до іншого села. Дядько хоча б раз на тиждень відвідував свою сім’ю в Липлянах. Мешканець Корми (це частина с. Каленське), дізнавшися, що тракторист із Липлян, розказав йому таке. «Під час війни я воював разом із чоловіком із Липлян, який працював там комірником. Коли ми йшли разом з ним, ми підірвались на міні. Я прийшов до тями в госпіталі, а що сталося з ним ― не знаю». Моя мати за деякий час пішла на Корму, аби дізнатися ще якісь подробиці, але їй сказали, що кілька днів тому він помер.

1 квітня 1968 року я отримав ордер на квартиру в Києві від Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. В документах на отримання ордера є оригінал довідки з військкомату. Подати копію довідки я не міг, бо нотаріус відмовився її затвердити через те, що в ній не вказано, кому видана ― матері чи дітям і якими родичами вони є для «зниклого безвісти».

Батько залишався тільки в пам’яті дитинства, фотографій батька у нас не було, адже тоді для села це була велика рідкість. І раптом у 70-х роках я зустрів у приміській електричці Макарову Серафиму Степанівну, що мешкала в Коростені й працювала головним технологом Коростенського винзаводу. З нею проживав її батько Білий Степан Васильович, корінний липлянець. Свого часу він був бригадиром будівельників у колгоспі села Липляни, його називали Степан Химельовський, або Химель. Переглядаючи фотографії минулих років, Серафима запитала в батька, хто ще сфотографований з ним на одній із них (6.13А,Б). Сказав, що ліворуч ― Лещенко Юхим Іванович із Липлян, а праворуч ― Остапчук із Юзефовки (Йосипівки). Я зробив копії цієї карточки і ще багато разів зустрічався з ним, слухав його розповіді про першу й другу світові війни, про роботу в колгоспі. Він мав напрочуд хорошу пам’ять. Це він сказав мені, що вперше німці зайшли в Липляни 11 серпня 1941 року.

Про мого батька й ту світлину розказав таке. У довідці військкомату неправильно вказано рік народження мого батька ― 1903. Насправді Степан і мій батько були ровесниками 1895 року народження. Як згадував Степан: «Ми з твоїм батьком ровесники, народилися 1895 року, дружили, разом ходили на вечорниці до дівчат».

У ті часи після закінчення сільськогосподарських робіт восени в Пилипівку і взимку довгими вечорами дівчата збиралися в одній хаті на вечорниці, щоби вишивати рушники, в’язати карунки (мереживо із ниток), із конопляних або льняних мичок прясти нитки веретеном або ковороткою ― удосконаленою прядкою: пряде нитку і намотує на шпулю, з ножним приводом. На ткацьких верстатах із пряжі ткали полотно для одежі, прості й кольорові рушники, килими, радюжки. Робота кипіла, співали пісні. Приходили хлопці допомагати, розважати, або заважати.

У травні 1915 року воєнкомат, що містився в Овручі (Липляни були Овруцького уїзду Київської губернії), послав хлопців у Чоповицьку лікарню для проходження медкомісії. У Степана виявили якесь захворювання й повернули додому на лікування. Юхим пройшов медкомісію, і воєнкомат відправив його у військо. Там він отримав поранення лівої руки, лікувався в госпіталі, після чого мав законну короткострокову відпустку до села для відвідування рідних. Після проходження лікування Степан Білий, призивник із Юзефовки Остапчук і солдат Юхим, що повертався з відпустки на службу, пішли у військкомат в Овруч. Там і сфотографувалися в листопаді 1915 року. На фото (6.13А,Б) зліва направо: солдат Лещенко Юхим Іванович (після поранення), призивник Білий Степан Васильович, призивник Остапчук (село Юзефовка, сучасна Йосипівка). Мабуть, це перша і єдина світлина мого батька. На нього був дуже схожим у такому віці мій молодший брат Василь, який народився 12 січня 1939 року.

Після того, як батько 1943 року пішов на фронт, мамі з двома малими дітьми було дуже важко і морально, і фізично. В грудні 1943 р. німці пішли в контрнаступ. Ми, біженці, тікали аж в Обиходи. Мати мало не загинула, коли корова тягнула її по мерзлій землі (цей випадок описано у спогадах про війну в розділі 2.2). В країні була розруха. Нічим було годувати людей і тварин. Під весну, щоб корова не загинула до появи трави на пасовищі, селяни знімали солом’яну покрівлю з хліва або хати, різали її на січку, розмочували гарячою водою і давали корові їсти. Зерно жита чи пшениці витрачали дуже економно, щоб залишити на посів. Із пророслого зерна готували смачні жур і квашу. Найкраще це виходило у Федори Тимохової. Іноді в саморобному «млині» ― циліндричній тертушці ― можна було змолоти жменю зерна на муку і напекти млинців. Вогонь, точніше жар, зберігали у попелі біля печі. Якщо жаринки не збереглися, їх брали у сусідів, або курці добували кресалом. Тоді (близько 1947 року) дефіцитна коробка сірників коштувала 100 карбованців (рублів). Ось чому курці в кишені завжди тримали торбинку з кресалом і тютюном. Тютюн вирощували, пасинкували, сушили листя. Потерте листя закручували в шматок бумаги, газети, листка із книжки. Таку саморобну папіросу-самокрутку запалювали кресалом.

До складу кресала входив кремінь, обломок стальної шини, трут. Кремінь вибирали із щебня на залізниці біля шпал, на яких лежать рейки. Кресалом може бути  обломок напильника або ресори з рівною і гладенькою стороною (ребром) довжиною до 10 сантиметрів (вуглецева сталь доброї закалки). При швидкому русі (ударі) рівної поверхні кресала впоперек гострого краю креміня з кресала вилітають іскри. Трут починає жевріти від іскри, що в нього попадає, а тому його кладуть на кремінь, поближче до місця утворення іскр. Трут ― це будь-який матеріал, який легко запалюється (починає жевріти) від іскри. Часто використовують: кору берези, відварені волокна гриба (губка), що росте на стовбурі дерева, вату, тканину з льону, папір, стружку з металу магнію. Кресало (вогниво) й нині є надійним джерелом вогню, особливо в надзвичайних ситуаціях. Пропонується великий вибір компактних, зручних, надійних виробів для туристів, з інструкцією для користувачів. Всі складові для кресала виготовлені зі сучасних штучних і дуже надійних матеріалів.

Проблеми були і з паливом. У лісі дозволяли брати сухостій, але під наглядом. Уночі поодинці, або невеликими групами, ходили красти машинний торф на державній торфрозробці.

Дядько Якуб зробив нам зручні дерев’яні санчата. З ними і з сокирою, як було мені 12 років, ходив я вирубувати сухостій у лозі, що наприкінці городу, і біля Всьокалової сажалки (копанка, штучна невелика водойма). Влітку після весняної повені ловили рибу у вирві від снаряду чи бомби, у Всьокаловій сажалці, а в замуленому березі річки під кущами можна було руками впіймати в’юна.

Мама працювала дуже багато і тяжко.

По-перше, повний робочий день була на колгоспній роботі: вибирала найважчі роботи, щоби в кінці дня обліковець записав не пів трудодня, а цілий, а то й більше. Разом і нарівні з чоловіками косила траву, а важкою косою з грабками скошувала жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку. Перевеслами зв’язувала снопи і складала їх у копи. Гарні трудодні писали і за подачу вилами снопів на віз, щоби звозити їх і складати в скирди, а потім пізньою осінню обмолотити молотаркою на зерно. Важкою і кваліфікованою вважалася робота, коли вручну потрібно було рівномірно подавати розв’язані снопи в барабан молотарки, щоб вона мала потрібне й рівномірне навантаження і «не гавкала». Дві робітниці стояли зверху на молотарці біля барабана на висоті близько 2,5 м. Одна розв’язувала подані зі скирди снопи, а друга, рівномірно розтрушуючи стебла снопа по ширині, подавала їх у барабан. Під час роботи молотарка вібрує, стоїш мов на вібростенді, та ще й пилюка вилітає на тебе з барабана. В кінці дня руки в мами так боліли, що важко було видоїти корову. В цьому їй уміло допомагав молодший брат Василь. За рік у колгоспі треба було мати не менше 300 трудоднів.

Другий об’єкт робіт ― домашнє господарство. Необхідно щоденно, без вихідних, годувати не тільки дітей, а й корову, свиню, курей.

Також удома треба доглядати за городом. Потрібно ще з осені виорати, посіяти жито, озиму пшеницю, навесні посадити картоплю, посіяти яру пшеницю, ячмінь, просо, посіяти коноплі, щоби мати міцні нитки для основи тканини, яку ткатиме узимку на верстаті. А ще на грядках посадити буряки, моркву, огірки, капусту, помідори, часник (ще з осені), квасолю, горох-«венґОґрух», що в’ється на тичку і можна сирим їсти не тільки насіння, а й стручок, бо не має прожилок (внутрішнього тоненького пергаментного шару). А перед цим потрібно внести в землю добриво-гній. Потім необхідно вчасно прополювати посаджене й прибирати бур’ян, перекопувати й підгортати (осипати) картоплю. А як то гарно, коли півгорода (30 соток) яскраво зеленіють буйними кущами картоплі, коли цвіте картопля і в сонячний день із квітки на квітку перелітають бджоли! На щастя, тоді колорадських жуків у наших краях не було.

І як самотній жінці з двома дітьми впоратися з таким обсягом роботи? Та ще й квітками прикрасити двір: нарциси, бузок, півонії, троянди, паничі завжди росли коло хати…

Раптом, несподівано для нас, з’явились додаткові турботи. Це було весною 1944 чи 1945 року. У двір зайшла жінка середього віку й попросила мене позвати маму. Навіть я, дев’ятирічний хлопчик, помітив, що вигляд у неї хворобливий. Але й торби через плече нема, з якою ходять старці та просять стакан муки або хто що може дати. Вийшла з хати мама. Жінка попросила нас не підходити близько до неї і про себе розповіла, що вона йде в Білорусію, «багато днів нічого не їла, а оце ще й захворіла не знаю чим, не хочу інфекцію вам передати, а сил іти далі вже нема». Вона просилась переночувати у нашому току хоча б одну ніч, в хату не піде, щоб ми не захворіли. В току (приміщення для тимчасового зберігання снопів зернових культур і їх обмолоту ціпом) мама створила гарне ліжко з товстого шару обмолочених снопів і соломи, покритого радюжкою. Погодувала хвору, але їй стало гірше: живіт болів і збільшувався в розмірах. Мама їй сказала: «Я ж тобі пояснювала, щоб не їла багато перший раз після великої перерви, а ти не втрималась». З часом їй ставало краще. Уже й прізвисько від сусідів отримала – Білоруска. Бачила, наскільки мама зайнята, і намагалась по можливості допомагати. На городі ставала на коліна між рядами моркви або буряків, що посходили, і прополювала грядку однією рукою, а другою підтримувала себе. Втомившись – руки міняла. Десь за місяць Білоруска одужала і продовжила свою подоріж. Мама підготувала їй все необхідне, зокрема насушила домашнього хліба. Приємно було допомогти людині, що потрапила в скруту.

Знаходили селяни час і для відпочинку й розваг. За святковими столами співали пісні, танцювали. Доярки, повертаючись увечері з колгоспної ферми додому, збирались «на грудОчку» в центрі села (біля школи, магазину) і співали. Ввечері цей спів було чути і на Старому селі, і на Чумаках, і на Виловаті. Пісні були різні, серед них пам’ятаю «Ой, гиля, гиля, гусоньки, на став», «Посіяла огірочки», «Ой під вишнею, під черешнею», «Очерет лугом гуде (Чи я мамо не доріс)», «Ой чий то кінь стоїть», «Ой під калиною трава зеленая» (див. розділ 6.11Б.6-11).

Тепер «грудОчка» нема. «ГрудОчок» ― це був невеличкий горбик, підвищення всього на метр у центрі села. Після війни на ньому була могила німецьких воїнів, огороджена штахетками. Їхні останки родичі забрали й перепоховали в Німеччині. А грудОчок пізніше розрівняли, землю перекинули на піщану дорогу перед магазином.

В селі співали майже всі. Особливо виділялись голосами Горошиниха, моя мама Ліксандра Макомацька, Ярина Іванчикова, Сям, Шевельок. До речі, Шевельок мав чудовий баритон чи бас. Його запрошували до Києва навчатись у консерваторії. Можливо, прийняв би естафету від Бориса Гмирі. Але він відмовився і продовжував працювати в Коростені на залізниці провідником на вантажному поїзді ― сидів у кінці останнього вагона з сигнальним ліхтарем (це була свічка в металевому будиночку зі скляними вікнами) і співав пісні під постукування коліс.

Танцювала молодь із запалом, від душі, просто на грунтовій дорозі, вулиці або у дворі на траві. На Чумаках грав гармоніст-віртуоз БЕзрук, на Виловаті ― син Шевелька Федь Шевельок і його сестра Маруся Шевелькова. В центрі села грав Іван Бондаренко. У нього була гармошка-«венка». Він, солдат Червоної армії, привіз її з Вени (Відень, Австрія) як повернувся з війни в 1945 році. Ні один гармоніст у Липлянах не міг грати на цій гармошці, окрім Івана, бо вона мала особливість: під час натискання на будь-яку кнопку звучали різні ноти при розтягуванні та стисненні міха гармошки. Марічка Всьокалова, теж у центрі села біля свого двору, чудовою грою на гітарі збирала молодь потанцювати, поспівати пісень і частушок під гітару. А перед поворотом на Мости на дорозі біля своєї хати літнього вечора Павло Пахаров грав на гітарі й співав дуетом із сусідом. Люди просто збирались послухати.

Був у селі оркестр «троїсті музики», що насправді складався з 5 учасників: скрипка, кларнет, труба, труба-бас і барабан. Керував оркестром і грав на скрипці дід МузИка, на кларнеті грав його син Володь Музиков.

Улюбленими танцями були: полєчка (див. розділ 6.11Б.12-16), полька на два боки, карапет мій бідний, вальс, гопак, краков’як, ойра (особливо у виконанні духового оркестру села Каленське, з підспівуванням), падеспань, вальс-бостон.

На початку 50-х років вуличні гуляння перемістились до клубу після закінчення його будівництва.

Мама чудово співала в церковному хорі, а також на різних подіях, cумних і радісних. У неї був приємний високий і сильний голос, як вона говорила ― «дискант». Згадувала, що часто регент (керівник хору) просив її співати тихше, «а мені було важко тихо співати».

Вдома, наодинці з дітьми, часто вона співала пісні, що нагадували їй про її власне, сімейне життя, про її долю. Любила пісню Наталки про Петра «А я люблю Петра дуже …» із опери Миколи Лисенка «Наталка Полтавка», а також пісню про Кармелюка:

За Сибіром сонце сходить,

Хлопці, не зівайте,

Та й на мене, Кармелюка,

Всю надію майте!

Маю жінку, маю діток,

Та я їх не бачу…

Як згадаю про їх долю -

Сам гірко заплачу!

Згадаймо, її першого чоловіка Петра забрали під час колективізації. Залишилась із донечкою Галею, що померла від голоду в 1933, їй було 4 рочки. Другий чоловік Юхим загинув на фронті в 1944. Сама виховувала двох синів. Ось чому ми, діти, чули від мами й таку пісню:

Не питай, чого в мене заплакані очі,

Чого часто тікаю я в гай

І блукаю я там до півночі…

Не питай!.. Не питай!.. Не питай!..

(куплет народної пісні на слова Івана Огієнка)

Часто співала мама народну пісню на слова Тараса Шевченка «Така її доля». Пізніше ми слухали цю пісню по радіо у виконанні Бориса Гмирі (див. розділ 6.11Б. 4-5). Мама сиділа, слухала і плакала. Це було вже пізніше, на початку 50-х років, коли в селі з’явилось провідне радіо. Тоді в райцентрі Чоповичі по вулиці Поштовій, метрів за 200 від центру (зліва — пошта, справа — райвиконком), у невеличкому будиночку біля подвір’я сім’ї Ходаківського установили радіовузол. Від нього павутиною розходились радіолінії з двох дротів, закріплених на дерев’яних стовпах, по селах району. В Липлянах спочатку був тільки один гучномовець, закріплений високо на стовпі в центрі села біля колгоспної контори й клубу. Це був великий білий рупор, виготовлений із дюралюмінія. Біля стовпа часто збирались хлопчаки послухати останні 15 хвилин футбольного матчу. Чомусь у ті часи трансляція матчів відбувалася не повністю, а лише останні 15 хвилин. Спортивний радіокоментатор з піднесенням за перші хвилини після виходу в ефір встигав коротко розказати про те, як проходила гра в першому таймі та в першій половині другого тайму. Потім продовжував розповідати про хід гри. Тут же біля стовпа після закінчення гри відбувалось бурне обговорення окремих епізодів гри і результату матчу.

За декілька років радіолінію розвели по вулицях села і по хатах. А електромережа дісталась села в 60-х роках. Перестала працювати радіомережа в середині 90-х років.

Усе життя відпрацювавши в колгоспі (пізніше радгоспі), мама отримувала пенсію 12 карбованців на місяць. Допомагала по господарству й виховувати онуків ― дітей сина Василя: Миколая, Петра, Володю і Таню. Померла 30 вересня 1974 року. Поховали маму, як вона і просила, поруч із могилою її першої донечки Галі, з лівої сторони, ближче до серця.

Син Василь (мій брат) також усе життя працював на різних роботах у колгоспі й радгоспі. Був «прицепщиком» на плугах біля трактора. Одного разу стався нещасний випадок ― був приораний плугом, але обійшлося без травм. Працював мотористом бензинового двигуна на зерносховищах (маказині, коморі) під час очистки зерна млинками, віялкою, треєром. Тоді ще електродвигунів не було, лінію електропередач провели до Липлян тільки в 60-х роках. Випасав колгоспних телят і корів. Але більше за все, ще з дитинства, любив правити кіньми. Бувало, тікав зі школи, щоби разом із Яном, який жив на горбочку біля комори, кіньми везти бідони з молоком на молокозавод на станцію Чоповичі. Пізніше уже самостійно він багато років виконував цю роботу. Він часто з радістю допомагав односельчанам по хазяйству, адже мав коней.

Ще в 1942 році, коли в селі перебували мадярські (угорські) військові, трирічний хлопчик Вася запозичив у них слово «гáром», що в перекладі означає три. Коли солдати йшли колоною, голосно угорською звучали команди «Один. Два. Три. Чотири». Василь радісно повторював за командиром улюблене слово «гáром», яке й стало потім його прізвиськом. Односельчани поважали й любили його, називали Гáром, іноді Василь Гáром. Йому подобалось прізвисько, бо нагадувало дитячі роки. Помер Лещенко Василь Юхимович «Гáром» 2000 року.