3.5. В'яз поруч із людьми

Росте на нашій вулиці в’яз. Високий. Пишається своїм гіллястим віттям довкола. Його стовбур в обхваті сягає більше 5 метрів. Скільки йому років? Ніхто не знає. Старожили припускають, що цьому велетню вже більше двох століть. Поселився цей великий красень на благодатній землі, серед людських осель. Людно, гамірно навколо. Затишно та весело жилося і в’язу. Зелене гілля молодого дерева стрімко тягнулось до сонця. Отак минали роки, десятиліття, століття. А в’яз стоїть ― як свідок життя людей нашої вулиці, життя всього села Липлян. І чого тільки він не пережив за ці роки. Через дорогу вже за його життя в селі була збудована церква (1900 р.). Дуже приємне сусідство! Своїм кучерявим гіллям він перший вітав молодих пар, які виходили з божого храму після вінчання. Яка то була божа благодать бачити людей щасливими й радісними! Здавалось, віття його тріпотіло на вітрі якось щасливо і мирно.

Та повіяли інші вітри. Настали часи атеїзму. Сусідку-церкву спочатку закрили, а потім розібрали, щоби збудувати комору і клуб. Опустивши віття аж до землі, велетень-в’яз мовчки спостерігав жахливу картину нищення Божого храму.

Кажуть у народі, що дерево здатне говорити, бачити, переживати разом з людьми. А скільки йому довелося бачити і радість, і горе, і сльози своїх односельчан? Уже сотні людей тільки з нашої вулиці в’яз провів за вічну межу. Та й зараз люди відходять частенько за обрій. Село спорожніло, вулиця стала тиха й безлюдна. Один тільки в’яз звеселяє душу, хизуючися своєю силою й мужністю.

Якось сильний вітер розгойдав могутнього в’яза. Одна з гілок не витримала такої сили, одчахнулась і впала на дорогу. Від рани аж застогнало дерево. На той поклик збіглися сусіди, гуртом прибрали зламану гілку, бо ні пройти, ні проїхати. Ще довго заліковував рани в’яз, але вистояв, зазеленів. Прошитий кулями у роки війни не здався, хоч пережив чимало.

Хіба міг спокійно спостерігати, як зовсім молода мати Біла Василина Володимирівна з дитям на руках, а друге ― під серцем, втратила чоловіка, якого вбили німці у неї на очах! Поховала чоловіка, невдовзі народила другого синочка. Сльози і горе принесла війна.

Кожна війна на планеті приносить тільки горе простим людям. Велике нещастя впало на наше село! У цинковому гробі привезли на нашу вулицю молодого героя Бобика Миколу Дмитровича, що загинув в Афганістані. Одинак у матері, єдина надія і опора у її житті. Велетень-в’яз скорботно скрипів гіллям, дивлячись на муку і розпач згорьованої втратою сина матері. Страдницьке серце матері довго не витримало. І знову кремезний велетень, опустивши віти, проводжав за вічну межу мати Марію.

Настали роки відбудови нашої України. Будувалось і наше село. Раділи люди новобудовам, раділи достаткам. Пишався разом з людьми і наш в’яз. Погустішала його крона, веселіше шелестів листячком. А тут ще поряд із в’язом почали закладати фундамент на новий будинок сімейного типу. Яка то радість! Надіявся красень мати молодих сусідів, бо старих провів уже засвіти. Дарма сподівався на краще. Зміни в суспільстві зробили по-своєму. Будівництво зупинилось. Прикро людям. Здається, зажурився і в’яз. Опустив своє кучеряве віття, притих.

Усе він бачив на своєму віку. Мовчки спостерігав за подіями вулиці й села, зберігаючи у своєму лоні вічну пам’ять про вчинки й долі односельчан. І нині разом, в’яз і люди, сподіваються і ждуть кращих часів. Чи діждуться?