3.2. Рід Макомацьких

3.2.1. Майстри будівельної справи. Прізвиська на селі

Ще зовсім недавно, в кінці 19-го ― на початку 20-го століття, мешканці сіл і хуторів будували хати й інші господарські приміщення з дерева. Вікові дуби й сосни росли в навколишніх лісах, зовсім поруч. Дуб використовували на підвалини, а сосну на стіни, сволок, тромки, стелю і крокви для даху. Дах покривався куликами із житньої соломи.

Майстри будівельної справи були майже в кожному селі. Часто хороших, відомих майстрів запрошували в інші села. Так у селі Липляни з’явився Йосип Макомацький. Можливо, то було його прізвисько, тобто називали так по-вуличному.

Прізвисько дають односельчани людині, щоб легко й однозначно визначити особу, про яку йдеться. Офіційні прізвища, імена й по батькові не завжди дають таку змогу. Наприклад, в селі було три людини Олексійчук Павло Якович з різними прізвиськами: Павло Лесовиков, Чичас, Павло Кубловський. Прізвиська з’являються самі собою за певних обставин і підкреслюють особливості людини в характері, зовнішності, поведінці: Горошиниха, Легкий, Красуня, Довгий, Вухо, Керосинка, Голубник, Ґресь, Академік, Гаром, Кореспондент. Прізвисько Легкий мав чоловік, що мешкав на Чумаках. Його хода була такою легкою, красивою, ніби він летить, м’яко й ніжно відштовхуючись від землі. Часто прізвисько поширюється на членів родини: Степан Хімельовський, Сергій Чумаківський, Сарафина Бехова, Сарафина Гришкова, Валя Йорисова.

Надалі я буду називати людей на прізвиська, як то було поширено в селі Липляни.

Повернімося до розповіді про Макомацьких.

3.2.2. Родовід

Батьки шкільного вчителя Найдюка Івана Степановича говорили мені (є запис на магнітофоні 6.11А.1): «Дивись ― оцю нашу хату будував твій дід Макомацький, а оці віконниці й різьблені візерунки на них теж зроблено його руками» (є фото 6.2). Йосип Макомацький одружився з місцевою дівчиною Одюшкою. Так почався родовід Макомацьких. По лінії баби Одюшки в селі були родичі, яких я знав і пам’ятаю.

Коротко про них. У своїх спогадах (див. 6.11А.4) Надя Лексійова розповідає про рід Гарасимовських. Гарасим проживав на Чумаках біля сажалки, по сусідству з Микитовськими, Говорченям, Сироцькими. Мав три дочки: старшу Параску, середню Степанину і молодшу Одюшку (Макомацьку). Вони започаткували нові родини. Далі про них згадаємо.

Родина Вушатих пішла від старшої дочки Гарасима ― Параски. У неї був син Василь Кирилович, який отримав прізвисько Вушатий і дочка Мар’я (Марія) Кирилова.

До колективізації садиба Вушатого була на краю липлянських земель, на півночі, близько до торфорозробки й селища Корма, що було частиною села Каленське. Ще в 50-х роках говорили, що корів пасли «біля садка Вушатого», бо на полі залишались садок, криниця і печище.

Після переселення, уже в селі, можливо саме на дворищі діда Герасима, проживали господар Василь Вушатий (прізвисько), тобто Терентюк Василь Кирилович, його дружина Анастасія Федорівна і діти: Микола (рік народження 1923), Федір (1926), Марія (1929), Галина (1932), Іван (1937), Василь.

Отож, моя мама Олександра (Ліксандра Макомацька, дочка Одюшки Герасимової) і Терентюк Василь Кирилович (Василь Вушатий) були двоюрідними, підтримували тісні зв’язки, не цуралися свого роду. Я і Галина Василівна (Галина Вушатого) є троюрідними братом і сестрою.

Зараз проживає в селі дочка Галини Настя з чоловіком Володимиром, сином Салюка Степана Васильовича на прізвисько Степан Голубник, бо Степан, як і його батько Василь Голубник, працював у колгоспі ветеринаром, захоплювався голубами: тримав їх у хліві й у спеціально збудованій на високому стовпі голуб’ятні, що стояла навпроти ґанку. Таку ж голуб’ятню мав його одноліток і товариш Борис, син діда Потапа, що жив через дорогу. Голуб’ятня Бориса стояла в центрі подвір’я. Навколо стовпа на висоті 3—4 метрів розміщувалися 4 поверхи гнізд. Багатогранну і багатоповерхову голуб’ятню побудували з дерев’яних дощок із отворами для кожного гнізда. Дід Потап любив бджіл. Багато вуликів стояло в садку, а один круглий вулик-довбанка стояв біля правого кута хати, що ближчий до школи. Завжди, коли відкривав вулик, дід пригощав школярів пахучим медом із вощинкою.

Найдюк Карпо. Інформації маю мало. Його родичі живуть в Липлянах, Коростені, Криму.

Кеця. Дочка її Валя Кеціна останнім часом проживала в Малині (на станції Малин) з чоловіком, який був священником, іноді проводив служіння на кладовищі в Липлянах.

Горбачовка. Я часто дитиною їх відвідував. Жили навпроти школи, хата стояла далеко від дороги, на грудку. У цій хаті піч топили «в каглу». Кагла ― це отвір між сінями і житловим приміщенням. Тобто дим через каглу виходив із стіни біля печі в сіни і, піднімаючись у повітрі вгору чарівними синюватими пасмами, що змінювали напрямок свого руху з горизонтального на вертикальний, потрапляв у димохід (димар) ― величезний вертикальний короб, зроблений із дощок. Частина диму все-таки потрапляла в сіни й на горище. Його запах відчувався зразу ж при вході в сіни з вулиці. Стіни теж пахли димом і були не дуже білі. Але неперервний потік диму, що змінював свій колір і напрямок руху, заворожував. Я зупинявся, милувався, немов дивився на полум’я в печі, потім заходив у кімнату. Горбачовка жила з сином і дочкою.

Дочка Ганна (Ганька Горбачовки). На кілька років старша від мене. В дитинстві я, Ганька і КОліс (Білий Микола Васильович) гралися біля току, в якому була встановлена січкорізка, що приводилася в рух парою коней, які ходили по колу і крутили вал, з’єднаний із січкорізкою. Січку різали з соломи, щоб годувати зимою худобу. Будівля току була метрів за 200 праворуч від магазину з пунктом приймання молока і метрів за 100 від дороги. Пізніше, навпроти місця бувшого току, але ближче до дороги, поставив хату Федь Шевельок.

Марія (Мар’я) Кирилова (сестра Василя Вушатого, ще одна гілка родичів по лінії баби Одюшки), проживала на Cтарому селі. Моя мати Ліксандра (Олександра) Макомацька часто її відвідувала, особливо восени і взимку, коли було більше вільного часу. Там збиралися декілька людей, вголос читали «Кобзаря» Шевченка. Найбільше подобалася «Катерина». Окремі сторінки були так «зачитані», що випадали із книжки.

Надя Лексійова (Олексійова). Вона ― дочка Степанини, середньої дочки Герасима, і Олексія із роду Никоновських. Проживала праворуч від Марії Кирилової, на грудОчку, метрів за 200 від дороги (вулиці), а її брат Павло проживав з дружиною Євкою по сусідству з Василем Вушатим на Чумаках. Надя часто відвідувала свого брата і завжди, як проходила повз мій двір, ще наближаючись до мене, усміхалась, а підійшовши ближче, чемно нахилялась, віталась і говорила: «Ти знаєш, що ти мій родич?». Цю фразу я так часто чув, що запам’ятав на все життя. І дотепер пам’ятаю, що вона ― моя родичка по лінії бабусі. Вона була дочкою Степанини Герасимової, сестри моєї бабусі.

Надя мала феноменальну пам’ять: знала, коли хто народився й помер, родинні зв’язки людей, у якій хаті які ікони і багато іншої інформації. До останніх років її життя ми підтримували контакти. Коли я з дружиною приїжджали в село, душевно спілкувалися з нею під час випадкових зустрічей на вулиці або в нашій хаті. Її дочка Катя померла в Липлянах у 2024 році, тяжко пропрацювавши все життя на фермі (спогади, запис 6.11А.4). Онучка Ірина з чоловіком Олексієм, сином Володі Сямка, живуть у селі Липляни. Син Павла, брата Наді ― Василь Павлович, із онуками теж жив у Липлянах. Помер у 2023 році. Два його сини Сергій і Олексій продовжують рід.

Сироцький Степан був рідним братом Олексія Тихоновського, батька Наді Олексійової. Він проживав на Чумаках, на грудОчку, метрів 50 від дороги. Праворуч ― Іван Бурлаковський, ліворуч ― Германка і Вушатий. Навпроти через дорогу була сажалка.

Декілька слів про неї, оскільки ця сажалка була «центром дозвілля» всіх дітей вулиці Чумаки. А можливо це було природнє невелике озерце, бо займало значну площу і було не глибоким. Вода, мабуть, поступала з підземних джерел. Одне із таких джерел виходило на поверхню в кінці города Марусі Суриччиної і люди ним користувались. Ця водойма ніколи не пустувала. Літом там купались, а зимою на льоду влаштовували ковзанку, де просто ковзалися в постолах або каталися на саморобних дерев’яних ковзанах. Для виготовлення ковзанів від рівного стовбура дерева, діаметром до 10 сантиметрів, відрізали поліно по довжині стопи і розколювали його на чотири частини ― маємо заготовки на чотири ковзани. Сокирою, або стругом, видаляли кору і вирівнювали поверхню для стопи. Потім закругляли носок (передню частину) і розігрітим у плиті залізом пропалювали два отвори для мотузки, якою прив’язували ковзан до ноги. Частіше було так: одна нога ― на ковзані, а другою відштовхувались.

Поверхня льоду була також основою для коловороту, який працював так. У лід вертикально до поверхні вставляли (заморожували) металеву вісь, або трубу, і одягали на неї колесо, до якого прикріплювався кінець довгої жердини. До другого кінця жердини прикріплювалась мотузка від саморобних деревяних санчат. Упираючись у жердину, хлопці розкручували це «колесо», поки «пасажир» не злетить із санчат. Утриматись неможливо, якщо вчасно не зупинити розкручування. Чим сильніше тримаєшся, тим з більшою швидкістю злітаєш із санчат і тим більша ймовірність отримати травму.

Повернімося до родини Сироцьких. Їхня дочка Віра Сироцька жила на Старому селі і була, як кажуть люди, найстарішою серед липлянців: прожила більше 97 років (1927 р - літо 2024 р, в останні роки була лежачою хворою). Син Микола Сироцький з дружиною Настею теж проживали на Старому селі, поряд із Ніною Сингаївською і Василем Куркулишиним, а через дорогу жив Малєнький, що мав вулик бджіл на розі хати. Дочка Миколи Сироцького Ніна з дитинства любила співати, легко запам’ятовувала слова й мелодії пісень, що чула з радіоточки. Це передалось від батьків, бо вся родина співала. Я вперше почув її виступ на концерті самодіяльної творчості в клубі села Липляни. Ніна співала пісні, які в той час були дуже популярні у виконанні відомого італійського хлопчика Робертіно Лоретті. Три пісні у його виконанні послухайге у розділі 6.11Б. Слухаючи з заплющеними очима, я не міг відрізнити її виконання від оригінального, і я вирішив їй допомогти. Ніну послухала вчителька музики моєї дочки Пухальська Ірина Федорівна, яка працювала в музичній школі №5 міста Києва. Вона була вражена: їй так сподобалась Ніна, що вона запросила інших викладачок і сказала: «Послухайте, як співає дитина». Потім було прослуховування в Київський консерваторії імені П. І. Чайковського. Його організував чоловік Ірини Федорівни, викладач консерваторії Пухальський. На прослуховуванні була народна артистка УРСР та СРСР, професорка консерваторії Єлізавета Чавдар. Рекомендували тимчасово не співати, щоб не зірвати голос у період мутації, а потім знову прийти до консерваторії.

В середині 80-х років співала Шимончук Ніна Миколаївна у всесвітньо відомому Державному поліському ансамблі пісні і танцю «Льонок» (місто Житомир), художнім керівником якого був народний артист Іван Сльота. В посиланні знайдете історію хору та українські пісні : [https://www.pisni.org.ua/persons/1722.html]{.underline}

Нині разом з мамою Настею, чоловіком і трьома дітьми проживає в селі Харліївка Андрушівської громади Житомирського району Житомирської області, працює завідувачкою клубу, керівничкою художньої самодіяльності.

3.2.3. Сім’я Одюшки Макомацької 17 років жила по сусідах

У діда Йосипа й баби Одюшки (187(2) —1947) було восьмеро дорослих дітей:

Демченко Ганна (Ганюта), 1892 —30.04.1956

Демченко Яків (Якуб), 1895 — 1967

Демченко Павло, 1900 — 19.03.1944

Демченко Олександра (Ліксандра Макомацька), 1903 — 30.09.1974

(невідомо) Олексій, 190(6) — 193?

Федоренко Марія (Мар’я Макомацька), 1908 — 1968

Федоренко Люба (Люба Макомацька), 1912 — 1982

Федоренко Іван (Іван Макомацький), 1918 — 1977

Про минуле Йосипа мало відомо. Казали, що він із-під Коростеня (Каленське, Савлуки). Мабуть, за походженням поляк Jozef Makomacky. Можливо, в кінці 19-го століття були утиски поляків російською владою, тому старші діти мали прізвище матері ― Демченко. Незрозуміло чому, молодші діти мали прізвище Федоренко. Можливо, так вирішили в церкві під час реєстрації. Прізвища Олексія ніхто не пам’ятає.

Садиба молодих Одюшки і Йосипа була в центрі села на вулиці, що вела на Старе село, на схід від перехрестя з вулицями на Чумаки і на Виловату. Метрів за 300 від перехрестя праворуч (на південь) починалась територія садиби і продовжувалась до сучасної будівлі, в якій розміщувалось правління колгоспу з початку колективізації 1930 року до об’єднання з радгоспом «Чоповицький». Тепер у цьому будинку ― бібліотека і медпункт (Рис. 1).

Уздовж дороги була огорожа садиби з частоколу і в’їзні ворота з перекладиною над брамою на такій висоті, щоби можна було завезти у двір на возі сіно або снопи жита.

Першою 1915 року вийшла заміж Ганна (Ганюта або Гандзя) Макомацька за вдівця Олексія, що мешкав за декілька хат далі по вулиці. Нині це подвір’я і хата — наша дача.

Яків (Якуб) одружився з Мотрею з Балярки (частина села Стремигород, хутір за залізницею). Вони поселилися в Майданівці (за радянської влади називалась П’ятирічка), теж частині Стремигорода, ближче до Липлян.

Павло одружився з дівчиною, яка проживала в Стремигороді по вулиці, що простягалась від озера в центрі села в напрямку села Новаки.

Олександра, моя мама, вийшла заміж, можливо 1928 року, за односельчанина Петра Олексійчука, що мешкав на Старому селі метрів за 800 від рідного дому Олександри. Тепер на тому місці в новій хаті Івана «Чеха», брата Петра, живе Тетяна «Гришкова» з того ж роду Олексійчуків.

Олексій не був одруженим. Загинув молодим, коли в 30-ті роки служив в органах радянської влади: потонув у річці в м. Новохоперськ Воронезької обл.

У середині 20-х років, імовірно 1927 року, захворів і помер Йосип Макомацький. Одюшка залишилася з трьома дітьми: Марія, Люба, Іван.

1930 року в селі почалася колективізація: організували колгосп «Імені 13-річчя Жовтня». Тих, хто не хотів вступати в колгосп, арештовували й вивозили невідомо куди. Жоден із них не повернувся. Так сталося і з чоловіком моєї мами Петром Олексійчуком.

Усе господарство Макомацьких перейшло до колгоспу: земля, будівлі, майно. На цьому місці уздовж дороги збудували сховище зерна, яке в народі називали комора або маказин. У 1939 році збудували ще одну ― нову комору, яку називали новий маказин (комора). Недобудованим залишився клуб, бо почалася війна. Матеріали для будівництва брали від розібраної церкви (рис. 1). Свідченням цього була права південна стіна клубу. На ній траплялися окремі деревини з фрагментами розпису масляними фарбами на внутрішніх стінах церкви: очі Ісуса, пальці руки, частина одежі тощо. Ми, діти, часом гралися перед стіною, розглядали і намагалися зрозуміти ці клаптики зображень.

Одюшка з дітьми Марією, Любою, Іваном пішла (а точніше, влада відправила) «жити в сусідах», тобто в чужій хаті з чужою сім’єю. Це була Марціна хата, що стояла між хатами Шушпана і Натоля. Від дороги біля тильної сторони хати проходила стежка через городи інших садиб до першої комори повз хату Яна Дулі. Як і більшість хат у селі, Марціна хата під однією покрівлею із соломи мала хлів, степку, сіни й одну кімату для проживання сім’ї. Площа кімнати 25—30 метрів квадратних. В ній розміщувались: піч із плитою, ліжко біля печі, скриня, стіл, уздовж стіни ― дерев’яні лави для сидіння й прядіння, на стіні ― полиця з поличками для посуду. Між піччю і вхідними дверима в кімнату на сволоці закріплювався гак, на якому висіло відро з водою і кружка. Типову кімнату того часу для проживання показано на фотографіях в розділі 6.2, папка Б-«Хата Сарафини Бехової» та файл 6.21.

Чужа сім’я ― це Марця, уже теж без чоловіка, з малолітньою дочкою Марусею. Отак і проживали дві сім’ї, разом 6 осіб, в одній невеликий кімнаті багато років.

Праворуч від хати Марці стояла уздовж дороги хата Натоля, а ліворуч ― бувша хата Шушпана під бляхою. В ній був дитячий садочок. Вихователькою в ньому працювала моя тітка Люба. В цей час дядько Іван уже працював трактористом на Стремигородській машинно-тракторній станції МТС, що була створена недалеко від Балярки Стремигородської. Щодня він ходив на роботу по бездоріжжю навпростець, долаючи відстань до 10 км. З Марціної хати 1939 року він пішов в армію і тільки у вересні 1945 року повернувся, але вже не в Марціну хату, а в нові «сусіди» ― в хату Голубника, що стояла праворуч від хати Натоля і ліворуч від хати, де проживала моя мама з двома дітьми: я і мій менший брат Вася. Наш батько загинув на фронті під Шепетівкою в лютому 1944 р.

Під час війни ми проживали на окупованій території. За нової влади Одюшка, Марія, Люба Макомацькі почали будувати хату на своєму дворищі. Розмістили її в одну лінію посередині між маказином і будівлею правління на віддалі 20 м від дороги, тильною стороною до неї. Застільне вікно було на схід, а два інших ― на південь, у сторону річки Моства. Перед вікном ще зберігся колодязь із дерев’яними цебринами і журавлем, викопаний моїм дідом Йосипом Макомацьким.

Рис. 1. Розміщення колишніх колгоспних будівель у різні роки в центральній частині села Липляни.

Рис. 1. Розміщення колишніх колгоспних будівель у різні роки в центральний частині села Липляни.

1. Школа 4-річна.

2. Кузня.

3. Магазин (центраьна частина будівлі).

Права частина (вхід з двору) ― для приймання молока і яєць від селян, зліва — прибудова для зберігання керосину для ламп.

4. Січкарня з зовнішнім коловоротом для 2-х пар коней.

5. Дитячий садочок у хаті під бляхою, з якої виселили Шушпана.

6. Медпункт. Фельдшерка ― Скуратівська Надія Петрівна.

7. Церква. Розібрана в 1939 році на будівництво нової комори і клубу.

8. Стара комора з критою платформою (позначена пунктиром) перед входом.

На розі платформи висів буфер залізничного вагону. Сповіщаючи про пожежу, по ньому били важким металевим предметом. Трохи далі від платформи (щоб можна було під’їхати до платформи возом з вантажем) стояла водяна пожежна помпа на 2-х працівників. Над боковими дверима комори зі сторони вулиці великими буквами було написано про мого батька-комірника: «Відповідальний за протипожежну безпеку Лещенко Юхим Іванович». Батько загинув на фронті в лютому 1944 року. А ця табличка провисіла з 1938 року аж до кінця 80-х років, коли комору розібрали.

9. Нова комора з двома критими платформами перед входами.

10. Хата Макомацьких до колективізації 1930 року та 1942-1943 років, колодязь і 2 груші біля соснини.

11. Контора (правління) колгоспу.

12. Сільський клуб, будівництво якого почали до війни, а закінчили ― після, перестав існувати в 1998 році.

13. Смуга соснини, висаджена на початку 30-х років. Вирізана в 90-х роках.

14. Частина території колгоспної ферми.

15. Частина сільського кладовища («мОгилки»).

16. Пункт первинної обробки льону (льонопункт). Механізми на робочих місцях приводились в рух великим стаціонарним дизельним двигуном.

Від будинку колгоспного правління, який було видно з застільного вікна, майже до річки простягалася смуга соснини завширшки метрів 20. Біля неї стояли дві великі груші-«цукровки», мабуть посаджені ще Йосипом. Смачні плоди цих двох дерев, Макомацьких груш, пам’ятали декілька поколінь липлянських дітей. Кажуть, що смугу соснини висадили учні Липлянської школи під керівництвом директора Бучинського на початку 20-х років. А вирізали її у 90-х роках, мотивуючи тим, що «ворони зробили дуже багато гнізд».

Будівництво хати йшло швидко, бо за справу взявся син Йосипа ― Яків, що жив у Майданівці. Він успадкував від батька майстерність будівельника і все життя займався цією справою. Допомагав у роботі й мій батько.

1942 року сім’я Макомацьких переселилась від Марці до власної хати. Восени, під час підготовки до зими, стіни хати від землі до середини вікон ззовні утеплили «загатою»: соломою, картоплищем тощо. Пам’ятаю, як я і Галя, дочка Якова, малими дітьми бігали навколо хати, іноді піднімаючись на загату, щоби подивитись крізь шибки вікон, як дорослі відзначають «храм» і християнське свято Михайла (20 жовтня у Липлянах).

Тільки рік прожила сім’я Одюшки з дочками Марією і Любою в новій хаті. В листопаді 1943 року німці, втікаючи, велику кількість боєприпасів ― снаряди, міни, гранати, патрони ― перенесли з вантажівки, що забуксувала на піщаній дорозі, під стіну хати, облили бензином і підпалили. Згоріла не тільки хата. Про наслідки вибухів у селі пам’ятали багато років (див. розділ 2.2).

Сім’я Макомацьких знову пішла жити «в сусідах» ― у сім’ю Голубника, Сарафини з сином Степаном. Так вирішила нова радянська влада.

Голубники жили поруч із нами, за спиною нашої хати. Я бігав до баби багато разів на день, слухав її пісні й пританцьовував з ноги на ногу під її спів «Розступки, розступки радості веселості пустій…»

У вересні 1945 року повернувся з війни наймолодший син Одюшки Іван Макомацький. Він одразу ж пішов на попереднє місце роботи, Стремигородську МТС, працювати трактористом. У селі Обиходи купили невеличку хатинку, розібрали її: окремі деревини, двері й вікна поклали на вози, а зверху на одному з них ще й я сидів, та й повезли тихенько в Липляни. Поставили цю хатинку на Виловаті. Де вибрали місце? По вулиці ліворуч в останніх хатах проживали Марічка, дід Гусочка, Шевельок, і в крайній хаті ― Сям. А праворуч у крайній хаті ― Гесі. Якраз навпроти Гесів, між Шевельком і Сямом, знайшли місце для новобудови. Поставили хатинку спиною до дороги, вікнами на південь. Із глини збили піч і долівку. Прибудували невеликі сіни, метрів півтора завширшки. Частину сіней відділили для степки. Потім з’явилась невеличка прибудова і для корови з поросям.

У нову хату переселилась від Голубників Одюшка з дітьми Любою й Іваном та Івановою дружиною Галиною Чумаковою із роду Степанівських. 1946 року в Івана й Галини народилась дочка Надя Макомацька. Наступного 1947 року у віці близько 75 років, проживши 17 років по сусідах, померла у своїй хаті баба Одюшка Макомацька (Демченко).