3.1. Голодомор

Голодомор 1932—1933 років ― це геноцид українського народу. Його визнали злочином проти людства 24 країни світу. Хроніка вбивства українського народу називає страшні цифри та факти. Уже 24 грудня 1932 року з українських сіл, які не виконали грабіжницьких, нереальних планів хлібозаготівель, вивезено всі запаси зерна, навіть посівний матеріал. Сталін спеціальною постановою наказав застосовувати найжорсткіші репресії до тих, хто не здасть хліб. У січні 1933 р. масові обшуки позбавляють селян останніх залишків їжі та прирікають на голодну смерть. Окремою директивою заборонено виїзд з України в інші місцевості. Смертність від голоду в Україні сягає апогею у червні 1933 р. Загалом за роки Голодомору загинуло понад 7 млн українців на території УРСР.

Селяни були доведені до крайності, траплялися випадки людоїдства. Ті страшні події відтворив Еміль Дубров у своєму вірші.

«Почорніла земля від горя»:
Почорніла земля від горя,
Плаче небо сліпим дощем,
Мов сплюндрована греком Троя
Заростає село плющем.
Лиш на дереві ворон кряче,
Та по вулиці, оддалік,
Тягне возика, мов незрячий,
Весь у білому, чоловік…
А на возику… Правий Боже!
Навхрест складені, як снопи
Мертві люди… І дітки , схоже…
Обіч, купкою черепи!..
Ані голосу де, чи сміху,
Вже затих і дитячий плач,
Сниться мертвим, біліший снігу
Величезний, як світ, калач!…
Не сховатись ніде від смерті -
Степ голодний, від краю в край…
Україною йшов Тридцять Третій,
Свій збираючи урожай…

Спогади вчительки-пенсіонерки Білої Надії Максимівни 1936 р. н. Я особисто пам’ятаю голодний 1947 р. Весна. Буяє все навколо. А їсти так хочеться! Останні зерна мама змолола у жорнах і спекла дві перепічки. Пахучі, м’якенькі, пам’ятаю й до сьогодні. Одну я віднесла бабуні, бо в неї нічого не було. А другою ми поснідали на Великдень. Мама якось так журливо запитала: «А що ж завтра?» Але тато промовчав. З тих пір у хаті ні крихти хліба. Я брала торбинку і йшла шукати лободу. А мама приносила трошки маленьких листочків із цукрових буряків (ходила сапати буряки на поле). В обід приходила, запалювала піч і варила в горщику лободу і листки з буряків (як були). Насипала у череп’яну миску, і ми всі троє так обідали. Батьки йшли на роботу, а я знову по бур’ян. Корови не було, а я так хотіла трошки молока. Ноги мої зробились якісь ватні, і я по лободу не пішла. Тато прийшов вечером з роботи сумний-сумний. Простягнув натруджені червоні руки і мовив до мами: «Дивись, як поправились мої руки!». Мама ― в голос. Виявляється, у тата опухли руки, а в мене ― ноги. Я повністю злягла. Мама кудись побігла. Довго не було. Згодом принесла трохи цукру. Спочатку ділила по ложці і давала чай із м’яти. Якось до нас завітав лікар Колодій Петро Іванович. Посидів, поговорив із батьками, подивився на мене і сказав: «Приходь щодня, будеш брати хоч по літру молока». Тепер я щоденно йшла по молоко, гралася з їхньою дівчинкою, а коли жінка лікаря наливала молоко, я мерщій поспішала додому. Несла як дорогоцінний скарб. Тепер ми вже їли лободу, забілену молоком. О Боже! Як добре, коли є на світі такі добрі люди! А яке було щастя, коли батьки нажали сніп жита. Мерщій обмолотили, проти полум’я підсушили і наварили каші. Ото смакота! З тих пір я свято бережу хліб, боюсь загубити окрайчик. Завжди ношу із собою недоїдений кусочок, бо знаю, яке це горе, коли немає хліба! Люди! Бережіть хліб! Плекайте його!

Любіть Україну

(Автор Надія Біла)

Червона калина спілі грона дарує,

Верба кучерява соловейка чарує…

Вічні символи наші зроду-віку й понині.

Без верби і калини нема України!

Любіть Україну як сонця блакить,

Як небо, як землю,

як матір єдину…

Любіть Україну!

Любіть її в будень, любіть її в свято,

Завжди українці душею багаті.

У спеку, в негоду чи в сильні морози

Вас радо зустрінуть на хатнім порозі,

І хлібом, і сіллю ― чим ­хата багата ―

Любого пригостять як рідного брата.

Барвиста і щедра, квітуча й багата…

Любіть Україну ― вона того варта!

Любіть Україну, любіть рідну землю,

Усім своїм серцем любіть!

Пишайсь і мужайсь, Україно,

Ще тисячі й тисячі літ!