3.13. Урочища

3.13.1. Княжа Гора

Село Липляни розкинулось на пагорбі. Центральна вулиця тягнеться довжиною на п’ять кілометрів. Ото як завернути на дорогу, що веде на Корму, то й видно за лісом вишку. Трохи ближче підійти, здається, ось недалеко підвищення. Густо поросле різнотрав’ям, одинокі дерева тягнуться до сонця. Це Княжа Гора. Вона зафіксована в перших картотеках 17—18 століть.

Чому люди дали їй таку назву? Існують чи то легенди, чи то історична правда. Але старожили Липлян і навколишніх сіл свято бережуть той людський витвір. Колись давно на цій землі хазяйнували древляни. Мудрі, дбайливі, працьовиті. Дружно обробляли землю, кожен мав якесь ремесло. Разом творили собі достаток, бо треба було ще й данину платити. Кожен рік князь Ігор збирав данину з деревлян. А в 945 році другий раз явився князь до народу по данину. Але мудрі трударі вирішили зупинити зухвальця. Сказали: «Якщо звір внадиться до кошари, то не зупиниться, поки усіх не витягне». Як тільки князь зупинився на цьому підвищенні, люди пригнули дві берези разом із князем, а потім відпустили. Дерева розірвали князя навпіл. Дуже жорстоко помстилась княгиня за свого коханого чоловіка. Мабуть, дуже любила його. Згодом спалила Іскорость. За легендою для цього княгиня Ольга зібрала з кожного двору по голубу, наказала прив’язати до лапки кожного на ниточці факел, підпалити його і відпустили голубів летіти додому. В історичному архіві зареєстровано ще декілька можливих місць загибелі князя (напр. Шатрище). Відсутність речових доказів (археологічних знахідок) залишить легенди легендами. А Княжа Гора біля села Липляни височить, як символ непокори. По-різному сприймають ауру цієї місцини відвідувачі. Одні з гордістю за своїх пращурів, другі ― з умиротворенням, інші ― з острахом дивлячись на сьогодення.

А кругом села розкинулись широкі поля, густі чагарники, зелені лісосмуги. Кожне таке урочище має свою назву. Це залежить від того, хто і як тут хазяйнував.

3.13.2. Острів

На сході села Липляни розкинулось урочище Острів. Колись давно тут справді було підвищення. Згодом на цьому пагорбі люди почали брати пісок для своїх потреб. Один із польських панків навіть відкрив завод, де виготовляли скло. Адже пісок був зовсім поруч. Завод існував недовго, бо скло було не дуже якісне.

Це місце почали називати Острів. Таку назву це урочище має і сьогодні, хоч навколо тягнуться до сонця стрункі високі берізки, пишні, кучеряві ялинки та сосни. Здалеку видніється ― геть як густий лісок, що підступає до самого села.

3.13.3. Мости

Виходимо з села. По ліву сторону дороги розкинулось урочище Мости (також ― Загребля). Це велике засіяне поле конюшиною, що ген-ген тягнеться аж до Варшавки (дорога Київ―Ковель).

Дорога від Варшавки до села рівненька і чистенька, мокрий асфальт аж виблискує на сонці. З обох сторін обсаджена вербами. Гнучкі тонкі віти звисають аж до самої землі. Приємно йти такою дорогою, а особливо ― як гаряча днина: ідеш як тінистою алеєю. Але так було не завжди.

Сьогодні, чекаючи вранці автобуса, що підвозить школярів, хтось із присутніх мовить: «О, дивись, автобус уже на мостах». Хоч ніяких мостів там зараз не видно.

Про які ж мости мовилось? Раніше на виїзді із села дорога мала два дерев’ні мости на греблі через річку Моства. Під першим, основним мостом, проходило русло річки. Для захисту основного моста і греблі від руйнування під час весінніх повеней, було додатково споруджено другий міст - на відстані 50 метрів від основного. Коли при повені або паводку рівень води піднімається аж до другого мосту, вода проходить не тільки під основним, але додатково і під другим мостом. Тоді підйом рівня води зупіняється на цьому критичному рівні. Так забезпечується захист основного моста і всієї греблі від руйнування надлишковою водою при великий повені. Дійсно, без такого захисту підйом рівня води не зупінниться на цій критичній висоті, а досягнувши верхнього покриття греблі, вода почне руйнувати, зносити міст і розмивати насип греблі.

Згодом широке русло річки перетворилося на непрохідне болото з рівчачком, що пересихав літом, а потім ― на справжню сіножать. В середині 90-х років 20-го століття дорогу покрили асфальтом. Основний міст замінили шлюзом під асфальтом, а другий ― трубою. Невдовзі «чорні археологи» верхню частину шлюзу зрізали і здали на металобрухт. Так вчинили і з іншими 4-а шлюзами вверх і вниз по течії річки. Мостів-то немає, а історія їх існування залишилась у пам’яті людей. Отак жителі села Липляни це урочище і нині називають Мостами. А залишки шлюза і труба й сьогодні нагадують нам про довге існування і місце розташування мостів в далекому минулому.

Згадується ще одна цікава подія. Після війни один селянин (проживав на Чумаках) побудував собі хату з чорного (мореного) дуба, викопуючи з болота дуби, що пролежали у воді, мабуть, сотні чи тисячі років.

3.13.4. Малинівське

А по праву сторону дороги відкривається другий краєвид. Сонечко уже піднялось височенько. Вітер ані шелесне. Повітря напоєне ароматом меду, змішаного з запахом польових квітів. Маленькі круглі сонечка, обрамлені жовтогарячими китицями, повертають свої головки за вічним світилом. І над кожним із них дзвенить нескінченна бджолина пісня. Пісня щедрій землі, пісня багатства і достатку, пісня життя. Здається, ми потрапили у величенний вулик, у якому кипить робота. Піднімаємось на пагорб. Як на долоні, жовтогаряча нива тягнеться аж до самого каналу, а там ― аж до ставка. Хочеться пірнути в цю природну красу. Підступаємо ближче, вдихаємо на повні груди пахощі казкового краєвиду. На наші голови, на руки, на одежу згори сиплеться жовтий пилок, перемішаний з нектаром. Це працьовиті бджілки поспішають не проґавити зі взятком. Обсипані пилком, стоїмо заворожені. Здається, тут слова зайві. А поле купається в сонячних променях. Це поле називається Малинівське (урочище Малинівське). І чого тільки не дарувала свята земля на цьому полі. Бувало, колосилось жито чи пшениця, кланяючись важким колосом. Хвилею гойдався на сонці вусатий ячмінь. Шелестіла зеленим листям королева полів висока кукурудза. А яка родила капуста! Цілими кагатами закопували на зиму, коли вирощували насінники. Малиновське ніколи не підводило хліборобів. Та й назва цього урочища незвичайна, лірична. Багато легенд і переказів крутилося коло цієї назви. У народній памяті збереглися найзначиміші.

Давно це було. Ой, як давно. Ще за царя Гороха, як людей було трохи. (Та й зараз не густо в селі людей. Недолугі іноземні правителі видушили люд). Ото їхав якось князь Мал зі своєю свитою на Іскоростень. Та й зупинився човен на тих мостах, де був причал. (Тут частенько купці з інших країн зупинялись на відпочинок). Князь зійшов на берег, глянув навкруги. Краса невимовна. Полісся здавна чарувало своєю красою. В князя аж дух перехопило. Кругом зелень. Ясно світить яскраве сонечко. Десь далеко кувала зозуля: ку-ку… Князь стояв, зачарований краєвидом. Спокійна річка тихо несла свої води. А вгорі синіло небо, високе, чисте. І та синява відбивалась у тихому плесі річки. А за річкою в зелених садках розкинулось село. Князь вдивлявся в далечінь довго-довго. А потім прорік: «Тут я збудую собі маєток!» Ці пророчі слова глибоко запали в душу простого люду, бо надіялись на доброго князя. Пам’ятали мудре народне прислів’я: «Не дай, Боже, з Івана пана, а свині роги».

Не судилося збутися задумам князя. Чи то в силу історичних причин, чи, може, з якихось сімейних обставин, а урочище Малинівське на його честь існує й до сьогодні.

3.13.5. Савкове болотце

А далі на південний захід розкинулось нове урочище, яке називається Савкове болотце. Мабуть, був щедрий чоловік, коли не пошкодував свого імені цьому клаптику поля. Кажуть, колись тут росли товсті дуби і берести. А як красувалось болото для ока і душі! Прийде весна, зацвіте латаття, забуяє різнотрав’я навколо. Душі радісно. А вода чиста пречиста. Кожну стеблинку видно аж на дні. А по берегах росла дрібнісінька, тонісінька осока. З неї люди виготовляли щітки, щоб мазати хату. Ото як настане літо, то молодиці й дівчата поспішають на Савкове болотце. І трави нарвуть, і відпочинуть на свіжому повітрі. А прийде клечана субота, то й біжать дівчата на Савкове болотце, щоб нарвати шовкової осочки і встелити долівку, затикати у стріхи кругом хати. На селі існували свої закони, свій зв’язок із природою.

3.13.6. Пузьовське болото

А рядом простелилося інше урочище. Хазяйнував тут Кондрачук Юхим. Це поле перейшло йому в спадок від батька. Був чоловік не дуже говіркий, ніби сердився на когось. За те й приліпилось до нього прізвисько Пузь. Ото й урочище називали Пузьовське. Славно доглядав своє багатство. Старезні дуби і берести підступали аж до самого болота, що розкинулось недалечко людських городів.

Гляне весняне сонечко, наповниться чистою водою болотце ― і завирує в ньому життя. Оселяються на болоті дикі гуси, дикі качки, бекаси. Походжають поважні чаплі, довгоногі з червоними дзьобами бусли (лелеки). Пожива була на болотах. Майже через хату лелеки влаштовували свої гнізда. Та й не диво. Заробіток їм траплявся: майже кожного року лелека приносив у домівку маленьке дитинча. Колись 8—10 дітей у родині була норма. Не так, як тепер. Де тій школі тепер набрати дітей?

А настане вечір ― то село потопає в жаб’ячій пісні, перемішаній із бекасовим баском.

Тільки запарує вода у болоті, то й поспішають молодиці на Пузьовське болотце прати одежу. А вода тепла, чиста, мяка, дно встелене зеленим мохом. Ступаєш, як у мяку подушку. Випрану білизну простеляють тут же на зеленій траві, щоб сушилась. Додому несуть чисту, пахучу, сухеньку. Гай-гай! Коли це було! Тоді болота дихали свіжим повітрям. Наповнювали життєдайною вологою рослини і все живе. Тому й підступали дуби і берести ближче до болота, ближче до води.

Якась не дуже розумна голова в 1970-х дала вказівку згори: висушити болота. Поклали дренаж. І Полісся збідніло. Бо з дренажем закопали в землю мільйони людських грошей. От і виходить, людина поглумилася над природою.

3.13.7. Дьогтярня (березовий гай)

А там далі на захід, за тими товстими дубами та берестиною, розкинувся березовий гай. Густий і розкішний. Посередині красувалось болото. Воно не було схоже на ті, що розмістились на цій землі поблизу. Займало чималу площу. Багатоводніше і глибше. А вода чиста, як кришталь. Влітку ніколи не висихало, а взимку, бувало, не замерзало. Рано навесні сюди повертались із вирію дикі гуси, дикі качки, іволги (вивільги), чаплі й лелеки. Березовий гай наповнювався веселим пташиним співом, що перегукувався з кваканням жаб. Болото оживало на ціле літо. Стрункі білокорі красуні кругом болота водили святкові хороводи, запрошуючи все живе сюди на відпочинок. Особливо діти полюбляли тут купатися, а дорослі йшли просто відпочити на свіжому повітрі. Старожили згадували, що вода в цьому болоті була цілюща, бо хто напував тут худобу, то вона менше хворіла. Та й дерева тягнулись ближче до води. Береги кругом болота красувались пахучим різнотрав’ям, де гніздилось багато перелітних птахів.

Тямущі поліщуки вміли жити з природою. Шукали різні ремесла, аби якось змінити життя на краще. Ото й вирішили використати березовий гай у добрих намірах. Поблизу цього болота збудували дьогтярню. Почали виробляти дьоготь, такий цінний і потрібний у житті людей. На той час він цінився не тільки на Україні, а й в багатьох європейських країнах. Збувати цей товар було зручно, бо купці з інших країн зупинялись на причалі в Липлянах і залюбки його купляли.

Згодом це місце, де виробляли дьоготь, стали називати Дьогтярнею, а болото ― Дьогтярня. Людська пам’ять зберегла цю назву й до сьогодні. Правда, зловісні «дренажери» понівечили болото, поглумились над природою. Але поле це уперто продовжує називатись Дьогтярня. І це хоч добре. Людська пам’ять береже умови життя наших предків.

3.13.8. Інші урочища

Окрім вищезгаданих було багато інших урочищ, назви яких походили від імен, іноді прізвиськ, власників земельних ділянок до переходу їх у колгоспну власність. Це, наприклад, Мелникове болото, Парасинине, Вушате, Янов кут, Ковалівське, Бульбучка. За Ковалівським на краю лісу, ближче до села Гута, було велике болото Багно, де брали мох високої якості для ущільнення деревини при будівництві. До речі, назва урочища Парасинине ― від імені тієї самої Парасини, про яку йдеться в розділі 3.8 «Христя», а Христю вже дорослу називали Христина Парасинина.

А назви деяких уродищ походили від характерних ознак місцевості: За лісом, Вербина, Ольшина, В’язинки, Зубівське, Хвойняк, Березина, Грабина, Соснина. Наприклад, по гриби (білі гриби, краснюки, бабки) ходили в Березину, а по маслюки ― в молоду посадку соснини, що росла біля дороги на Княжу гору. А урочищем Соснина називали місцевість, де в 20-ті роки школярі висадили смугу соснини шириною метрів 20, що тягнулась від нинішнього медпункту повз клуб майже до Всьокалової сажалки, яка була біля берега річки Моства.

Іноді запитають у пастухів, що женуть череду корів з пасовища перед заходом сонця: «Де сьогодні корів пасли, у Вербині?» І почують у відповідь, що у Вербині та Ольшині мало паші, а тому після обіду пасли За лісом біля місточка, а водою поїли у болоті, що на В’язинках. А оцих білих грибів назбирали навколо пнів від дубів на полі, де жито вже скосили (на житнищі).

Сторонній (не місцевий) людині важко розуміти таку розмову, бо не знає, де ті урочища є, та й лісу не видно. Але той ліс ще років сто тому починався одразу ж за селом, як іти по дорозі до Княжої гори. Баба Макомацька (померла в 1947 році) розказувала, що коровам обов’язково вішали дзвіночки, щоб можна було їх знайти в тому дуже густому лісі. А за цим, уже бувшим, лісом і є сіножать, де пасуть корів наші пастухи.

Отак з часом і місцевість змінюється, і багато урочищ зникає з людської пам’яті.