3.12. Село моє рідне

Село на нашій славній Україні! Це колиска нації, де століттями виколисувались славні трударі ― хлібороби, мудрі відкривачі природи, великі учені, тямущі інженери, українські генії слова, винахідники, вчителі, лікарі, космонавти, вмілі й далекоглядні воєначальники, будівельники, конструктори.

Село ― це маленька громада людей, які поріднились територіально, матеріально і духовно. Село ― це одна велика дружна сімя.

Село ― це ошатні біленькі хати, що виглядають із-за кучерявих садків. Це сільська вулиця, яка постійно живе своїм життям. Кожне село творило свою історію віками, обростало переказами й легендами, що передавались із покоління до покоління.

У Липлянах по суті одна вулиця довжиною аж 5 км. Так у житті склалося, що вона умовно поділена на чотири кутки: Чумаки, Виловата, Старе село і Балярка. Чумаки тягнулися аж до повороту. А далі наліво ― то Виловата, з якоїсь причини мала таку назву. Від повороту направо ― то Старе село, десь аж туди, де жив Дудь (так по-вуличному). А решта (кінець села) ― то була Балярка. Там здавна поселялись люди, які працювали на тому склозаводі біля Гути. Якийсь польський магнат відкрив там завод, а люди, що там працювали, жили на цьому хуторі. Їх чомусь називали «баляри». Від цього цей клаптик вулиці називався Балярка.

Ішли роки, а то й сторіччя. Життя мінялося. Згодом так зжилися між собою, що всю вулицю разом називали Баляркою. Зараз вже рідко хто ділить де Старе село, де Балярка. Весь цей куток звуть Балярка. Хіба може хтось із старожилів згадає: там, на Старому селі пройшло моє дитинство, моя молодість. Нинішнє покоління цей куток величають Балярка. Кожен куток має свою історію. Саме від умов і заняття людей певного кутка й народжувалася його назва. На берегах річки Моства, яка несла свої води понад селом, часто зупинялися на спочинок чумаки, які їздили у Крим по сіль. Соковита, зелена трава, чиста вода, та й село рядом. Зручна місцина, щоб підгодувати волів. І мабуть, це було не один раз. Цей куток і до сьогодні величають Чумаки, хоч вулиця має назву імені Миколи Бобика.

За останні десятиліття село значно занепало. Зникла структура села. Люд залишився без роботи. Молодь подалася у великі міста або за кордон на заробітки. Безголові керманичі про село забули, про людей не думають. Старі люди зі своєю мізерною пенсією сяк-так зводять кінці. Село летить у прірву. Дуже прикро спостерігати, як умирає село. Не буде села ― не буде України. У селі у два рази більше пусток, ніж тих будинків, де хоч хто-небудь живе. Декілька молодих сімей ще держать хазяйство, обробляють городи, намагаються зберегти умови життя на селі. Гарно хазяйнують у своєму дворі Степан і Валентина. Кругом порядок. Аж любо глянути! Он із-за тину виглядають доглянуті айстри та чорнобривці, великі рожеві й червоні півонії аж до землі клонять свої великі голови. Густі, гострі пахощі любистку розносяться по всьому подвір’ю. А он сусід Петро зі своєю дружиною Галею взяли порожні відра й пішли стежкою вниз до ставка. Там набирають води, щоб полити при березі молоду розсаду.

Тільки прогляне весняне сонечко, а у дворі Михайла з Галиною вже тягнуться до сонця тюльпани, крокуси, півники, а згодом лілії. Скільки їх, різних кольорів. А ще матіола, чорнобривці, айстри і червоні маки. Ціле літечко двір потопає у барвистому шумовинні. Хоч і хазяйство велике, роботи вистачає, а у квітах кохаються всі в родині. До самого морозу цвітуть різнокольорові хризантеми.

А яке розмаїття квітів у Валентини Шмагун. Стара жінка, на двох палицях, шкутильгає, а з квітами не розлучається.

Село ― тут свої закони, тут особливий уклад життя. Кожна рослинка знаходить умови для свого існування.

Он пустка. Страшно! Сумує розлога груша у подвірї. Нападало он їх скільки на землі, а збирати нікому. В іншому дворі розлога яблуня красується своїми червонобокими плодами. Чекають, чекають, щоб хто їх обірвав, та засихають на гіллі. Он кущ калини біля криниці, червоні кетяги якої заглядають у воду на свою хорошу вроду.

Довгошиїй журавель над криницею сумно помахує головою. Давно вже чекає хазяїв. Не дочекається… пішли в інші світи. Темні вікна з їхньої господи, поблискуючи шибками, згасають у променях сонця, що лягає на спочинок. Село наше рідне. Село наше вмирає! А скільки їх уже вмерло на нашій славній Україні! Село моє рідне. Хто захистить тебе? Хто врятує тебе? Хто допоможе тобі встать із колін? Мовчить наше село.