3.16. Сімейний подарунок

Наближався 2020 рік. Не просто Новий рік, а високосний. З давніх-давен так уже в народі повелося: кожен високосний рік зустрічати з якоюсь пересторогою, ніби такий рік міг приносити удачі й прикрощі у їхніх ділах і задумах. У народі не переводилось повір’я, що у високосний рік не слід розпочинати велике будівництво майбутнього житла. Не радили розпочинати важливу роботу, що могла затягтися надовго. Особливо молодим людям: хлопцям і дівчатам пропонували не поспішати засилати сватів. Краще почекати вже нового року: освятиться вода ― отоді вже вільно гуляйте весілля. І закохані чекали. Це було випробування міцності їхньої любові. Не поспішали колись оселятися у високосний рік у новій оселі. Радили краще почекати до нового року й оселитися аж на багатий вечір. Отоді вже вільно святкували новосілля. Дехто навіть верстата виносив із хати. Кросни підождуть. А верстат нехай спочине. Швиденько старались прясти нову пряжу. Мотали на тальки, рахували чисниці, готуючись у майбутньому виткати і полотно, і рядна, і рушники, і скатерки, і святкові обруси. Все тоді було з полотна. Дуже рано матері будили своїх донечок, вчили прясти, вишивати, готувати собі придане, вчили поважати мудрі народні повіря. Чи сповідує сьогоднішня молодь ці мудрі застереження? Я б не сказала. Хоча прикладів різних знаю безліч (із життя).

Лариса, моя онука, наслухавшись таких застережень, довго міркувала. Бо ще задовго до цього якось на сімейній раді вирішили піднести подарунок на іменини нашому батюшкові Вадиму ― вишити ризи. Питання дуже важливе і відповідальне. В обговоренні брала участь уся їхня сім’я. Навіть згадали слова з відомої усім народної колядки: «Зійшли ангели з неба до землі, принесли дари Діві Марії: три свічі воскові, ще й ризи шовкові Ісусові Христові.» То чому ж наша сімя не може подарувати батюшкові й божому храму такий подарунок? Підтримала Ларисина молодша сестра Ліля, теж моя онука. Довгенько отак вагалися, адже наближався високосний рік. Ясність внесла Галя, моя дочка: вона підкреслила, що завдання дуже відповідальне, але якщо намітили, то відступати не слід. Тепер Лариса впевнено взялася вирішувати всі організаційні питання. Звернулися до інтернету. Знайшли фахівця, щоб отримати консультацію. Адже треба було вміло зробити викройки, підібрати відповідну матерію, узгодити колір (вибрали шити на білому фоні). Вміло підібрати підкладку. І багато ще інших дрібніших питань. Добре, що у Лариси вистачило сили волі, терпіння владнати всі ці питання. Вирішили вишивати бісером. Їм ця робота не нова. Тепер Лариса звернулась до батюшки, взяла благословення і Боже поможи.

В ході роботи обов’язки розподілились самі по собі. Галя здійснювала всі організаційні питання, та й хазяйство за нею. Ліля допомагала із доставкою бісеру. Якраз розпочався тоді отой проклятий карантин. Не скрізь працювали магазини. Прийшлось звертатись до Нової пошти.

Надійним помічником у Лариси була її донечка-школярка Валерія. Дівчинка дуже рано навчилась вишивати, вміє виробляти різні прикраси з паперу. У неї тонко працює уява. Любить ліпити з пластиліну різні предмети і тварин. Відтворювати на полотні різні квіти ― це її насолода. У вільні хвилини підсобляє мамі. Вишиває вправно, не відстає від мами. Приємно мати поряд такого надійного помічника. За роботою частенько засиджується далеко за північ.

Всі поснули. Тиша навколо. Спить земля, приголомшена вселюдським горем, спить село. Заколисане своїми турботами. А вправні руки вишивальниць усе нанизують кольорові намистинки, прилаштовують на полотні ― аби згодом у зеленому бархатному листі красувались різнокольорові рожі, повні півонії, червоні маки. Глянеш ― аж очі розбігаються. А квіти, мов живі, здається аж виблискують на сонці. Так і хочеться зануритися в цей світ краси, на повні груди вдихати їхній аромат, слухати нескінченну пісню життя.

Творити красу ― це дарунок від Бога. І не кожен це може. Навіть не кожному дано бачити красу навколо себе. Щаслива та людина, що вміє відчувати красу природи, красу навколишнього світу, яка вміє знайти оте прекрасне й подарувати іншим. Я думаю, що нашим дівчатам це вдається. Особливо Валерія любить частенько спостерігати за небосхилом вечірнього неба, милуватися міріадами сяючих зірок, а ще зустрічати схід сонця. Але це буває, коли вони влаштовують маленький перепочинок, щоб подихати свіжим повітрям, поновити нові сили. Шиють і вдень, і ввечері. Зимові вечори довгі. Темнота рано спускається на святу землю. Огортає своєю пеленою села, поля, сади, та й ховається десь по закутках. Он на сході від села темною стіною бовваніє ліс. Згодом із-за дерев викочується пів диска нічного світила. За якусь хвильку над лісом зоріє вже повний срібний місяць. Освітив своїм сяйвом навколо та й покотився по небосхилу. Ніколи йому: поспішає освітити дороги в містах і в селах, вивести на шлях подорожнього, заглянути в кожен двір, що запізнився упоратись із хазяйством. Дарує своє срібло всім людям праці, яку прагнуть скоріше закінчити.

Дуже цікава в нього робота. Небайдужі йому земляни. Ось зупинився над самою хатою. Село спить. Кругом тиша. А тут світиться. З цікавості білолиций не втримався і заглянув у вікно. А там! Мимоволі згадалися слова нашого великого Пророка Т. Г. Шевченка: «Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим!» Мати й доня творять разом красу. Хіба може бути більше щастя у людей? Жбурнув пучок срібла на їхню роботу. Усе кругом засяяло! Ще довго оглядався своїм срібним оком на ту невимовну красу та й покотився назустріч іншому щастю.