3.10. Родина

Давно це було. Ой, як давно! Гай-гай. Століття тому, а може й більше. Жили на нашій вулиці славні трударі, молоді хазяї Никончук Василь із жінкою Антоніною. Обробляли землю, вели домашнє господарство, вміло доглядали худобу. Гарне хазяйство звели. Хата гарна, простора, на високому підмурку, красувалась на цілу вулицю. Хліви для корів і коней, і всі просторі, все в порядку. І клуня простора, як прийдуть жнива, то є де розвернутись із збіжжям. Раділа родина, підростали дітки: от уже й батькам поміч. Не скупився лелека: подарував їм аж п’ятеро діток: чотири дочки й синочка. Плекали діток і втішалися: росли всі слухняні, роботящі й при силі. Як вийдуть на лан, то робота в їхніх руках горіла. Батьки старалися, щоб діти хоч трохи грамоти вчилися. Сам батько колись у молодості дякову науку звідав. На більше не було можливості. Зате роботи ніколи не було мало. І майстрував, і будував, ще й сусідам допомагав.

Воно б може і на дальше так жилося б, якби…

Повіяли інші часи, нові порядки, нові закони. Настала доба утворення колгоспів. Земля, усе майно, що люди придбали самостійно, мусили віддати в колгосп. Всі ті будівлі, що були у Василя Никончука, вважалися колгоспними. Там розмістили колгоспну худобу, коні, вівці, а хазяї повинні були її доглядати. Порушена була структура життя на селі. Село страждало, особливо в голодні роки 1932—1933 рр.

Жорстокі радянські закони розігнали тямущих хліборобів зі своєї землі, зі своїх домівок. Одних погнали в далекий Сибір, інших ― у табори смерті, деяких кинули за грати, а більшість взагалі позбавляли життя ― масові розстріли. Сім’ї без господаря розпадалися, гинули. Особливо страждали діти. Шукали шляхи, щоби вижити. Як писав Великий Пророк: «Розлізлися межи люди…». Трудно було і батькам, і дітям, яких назвали ворогами народу. Замість того, щоби підтримати людей, які вміли хазяйнувати, робити хліб і до хліба, вміло плекали землю ― їх погнали у світи. Вже тоді почали нищити село. Така лінія продовжується і до сьогодні.

Працьовиті хлібороби-українці, що вміло виховували своїх діток, навчали любити рідну землю, поважати важку працю на землі, змушені були залишати свої сім’ї напризволяще. Мудре народне прислів’я гласить: «Без командира і військо гине», і це правда. Гинули сім’ї, страждали діти. Ішли між люди шукати порятунку. Так і сталося з родиною Никончуків. Безпомічна мати без хазяїна не могла дітям дати ради. Дочка Сарафина подалась у Коростень. Всього зазнала, поки знайшла роботу. Куди не поткнеться, скрізь одне чує: вороги народу. Згодом влаштувалась на роботу в ресторані при залізниці. Робота була їй до душі, бо колектив її поважав. Працювала там аж до виходу на пенсію. Не відомо, де її чоловік. Виховала одного синочка. Хлопець мав світлу голову. Декілька років тому з’ясувалось, що він працює в Москві, в якомусь міністерстві. В село Липляни Сарафина навідувалась дуже рідко. Нинішнє покоління її не пам’ятає.

Дочка Надія залишила село ще в 30-х роках минулого століття і по цей день про неї нічого не відомо. Правду кажучи, ніхто її не розшукував.

Дочка Ганна ще в часи колективізації вийшла заміж за вдівця в село Купеч Коростенського району. Від першої жінки в нього було семеро дітей. От ризикована молодиця ― не побоялася труднощів. Згодом щедрий лелека подарував їм ще семеро їхніх. Усіх чотирнадцять. Весело! Правда, чоловік удався працьовитий, у всьому допомагав дружині. Часи були нелегкі, всіх треба було нагодувати, взути, одягнути. Особисто мені розповідала (на старості), що пам’ятала себе або за прядкою, або за верстатом, аж поки не розійшлися діти. За життя виткала чотирнадцять шерстяних килимів. Сама напряла ниток із вовни і сама виткала (держали овечки). Всім робили весілля. Чотирнадцять разів грали музики. Добродушна, працьовита, поміркована. Останні роки доживала у найменшої дочки Галі на Зубовщині. Дуже приємно було спілкуватись із нею. Бувало, приїдуть до нас, приємно глянути: стара жінка у вишиванці, акуратна спідниця, барвиста хустина. А в душі ― сама доброта. От якби побільше таких людей на землі.

Син Микола як пішов захищати рідну землю від супостата, так більше вісточки й не було. При матері залишилась найменша дочка Люба. Якась неврівноважена, ніби чимось збудоражена, всім незадоволена. Бідна мати мусила терпіти, до всього пристосовуватись. У роки окупації, коли фашисти ловили молодь і відправляли до Німеччини на каторжні роботи, багато переховувались у лісах. Часто відправлялась до лісу й Люба. Там зблизилася з партизанами. Згодом приєдналась до партизанського загону, яким командував Сидір Ковпак. Була відчайдушною зв’язковою. Ретельно виконувала всі бойові завдання. Неодноразово одержувала нагороди. Тільки от де вони?

Після війни повернулась у село до матері. Якийсь період працювала посильним у сільській раді. Туди частенько навідувався працівник із фінвідділу. Познайомились. За деякий час у Люби народився хлопчик Василь. Старожили розповідали, що вона не дуже шанувала малого синочка. Щиріше любила його бабуся. З самих дитячих років хлопчик був дуже тямущим. Мав добру пам’ять, любив точні науки. Після школи працював і вчився, допомогти йому було нікому. Приїжджав у село після смерті матері. Живе у Києві, закінчив вуз, і не один. Знає декілька іноземних мов. Працював екскурсоводом з інтуристами, але не знаю де. Небагатослівний. А була б робота на своєму місці, може б і доля цього хлопця була б іншою.

Родина Никончуків постраждала. Це відбилось на дітях, на онуках. Такої наруги зазнала не одна родина в селі. А скільки їх постраждали по всій нашй славній Україні?

Сьогодні умови життя у селі не кращі. Село летить у якусь бездонну прірву. Ніхто його не рятує. А так хочеться, щоб село розквітло, щоб полинула аж до хмар наша українська пісня, щоб засяяла усмішка на обличчях наших людей, таких добрих, щирих, славних українців.