2.1. Початок 20-го століття

Кожний етап людської цивілізації полишає прийдешнім поколінням велике різноманіття картографічних творів, що невдовзі ставали пам’ятниками історії науки і техніки, безцінним джерелом інформації. Карти й атласи минулого періоду нерідко слугували першовитоками географічних та історичних знань, утримували дані, що їх важко, а то й неможливо було віднайти в інших джерелах.

Тому для розуміння середньовічної історії України, зокрема життєпису нашого краю, багато таємниць якого ще не розкрито, важливе значення має інформація, яку містять у собі західноєвропейські середньовічні карти XVI — XVII століть.

Те, що саме українці є дітьми чи онуками Божими, також засвідчує карта Гоористену, видана 1643 року в Амстердамі. Це унікальна карта, яка показує і коментує (латинською мовою) низку народів і племен, що жили за старих часів по Дніпру.

Село Липляни! Чи знаємо ми його історію? Чи знаємо, коли воно почало існувати? Як жили тоді наші пращури? Чим займались? Що виробляли? Давайте заглянемо у вікно історії, може відкриємо щось невідоме про ті часи.

Початок існування села Липляни різні джерела трактують по-різному. Спостерігаючи за різними західно-європейськими середньовічними картами, ми довідались, що на території Малинщини у 1639 році було вже чотири поселення зі статусом містечко. Це Ворсовка, Городище, Ксаверів і Липляни. Найбільш економічно зміцніле — Липляни.

Воно було розташоване дуже вигідно. З півночі підступав ліс, а з півдня несла свої води річка Моства. Уже цим усе сказано. Родини поселялись уздовж річки, понад лісом. Хазяйнували одноосібно. Займалися землеробством, скотарством, гончарством. Техніки ніякої не було. Все виготовляли своїми руками.

Чудові краєвиди, багаті українські чорноземи з давніх часів приваблювали й манили до себе іноземців. Кинув оком на наші краєвиди польський пан Йосип Липлянський. За переказами, це за його іменем названо наше село Липляни. Нерідко іноземці приходили з війною, щоб підкорити якусь частину України.

Вважається, що перші поселення на лівому березі річки Моства з’явилися в 1624 р. на землях, які колись належали польському поміщику Йосипу Липлянському. На картах уже в 1639 році село Липляни мало статус містечка. Значить, воно почало існувати раніше. Бо містечко, яке мало такий статус, могло мати торговельні зв’язки з іншими регіонами і навіть країнами. Якраз така можливість була у села Липляни. Адже річка Моства була судноплавна. Сюди заходили судна (човни) з інших містечок і країн. За переказами причал був на місці сучасного урочища Мости. Там зупинялись купці з Польщі, Німеччини та інших країн. Через це Липляни були найсильнішими економічно серед інших містечок Малинщини.

Наші предки були дружними, працьовитими, хазяйновитими. А ще їх об’єднувала щира доброта, яка передалась через віки аж до сьогодні. Кожен, збагачуючи своє господарство, цим зміцнював своє містечко. А багатство люди бачили навколо себе. Це і ліс, і річка, і земля-годувальниця. Саме життя підказувало, кому чим зайнятись. Ліс використовували як будівельний матеріал. З дерева виробляли все: меблі, хатні речі, ложки. Миски, дерев’яні відра, діжки, барила тощо дуже охоче купували купці з інших країн. (До речі, тільки за 2017 рік Україна продала діжок за кордон на 6 мільйонів доларів. Я думаю, в цьому є заслуга й нашого Полісся). У лісі збирали ягоди, гриби, які давали певний прибуток. Навіть лікарські рослини пращури шукали в лісі. І сьогодні Житомирщина є великим постачальником лікарських рослин до аптек.

Річка, що омивала село, була основною артерією торговельних відносин, і не тільки. Містечко Липляни розвивалося швидкими темпами. Жителям його були підвладні всі ремесла. Село славилося своїми кравцями, шевцями, майстрами. А ще вміло вичиняли шкури. Це з тих часів пращури передали своїм дітям і онукам вміння в’язати постоли. Таке взуття ще й нині збереглося в деяких регіонах України.

Кравці вправно шили верхній одяг, свити, кожухи, довгі теплі тулупи, які охоче купували купці.

Шевці з виробленої шкіри шили чоботи. Може не такі модні, як зараз, але тоді вони були в ціні.

Що селяни виробляли своїми руками ― те й продавали. А купці привозили з інших країн крам, перстені, коралі, різні прикраси.

Завдяки торговельним зв’язкам містечко Липляни швидко міцніло економічно. І не тільки наше містечко рухалося вперед.

Уже в 1665 році на території Малинщини було 10 таких містечок. Значить, то були роки економічного зростання, хоча тоді в Україні також ішли війни.

Липлянські майстри кустарним способом пробували виробляти скло. Так утворився невеличкий склозавод. Хоч те скло було не таке якісне як тепер, але мало великий попит.

Вмілі майстровиті руки виготовляли різний посуд і привабливо його розписували. Оздоблений різнокольоровим українським орнаментом такий посуд привертав увагу купців.

У 20-х роках 17-го століття (1624 р) на лівому березі річки Моства на землях, що колись належали польському поміщику Йосипу Липлянському, з’явилися перші поселення. Всі селяни були кріпаками й працювали на новоствореному панському маєтку. В цей час у селі було побудовано уніатську церкву, яка допомагала поміщикові визискувати селян і тримати їх у покорі. Владі польського магната не було меж. Після його приходу за дуже короткий час всі селянські поселення були перенесені на правий берег річки, а на місцях садиб селян стали голі поля. Пани не дрімали, щоб загарбати багатство України.

Так і гнули спини селяни перед звірячим поглядом то одного, то іншого владики. На той час багато заможних селян відкуплялись від панщини і шукали собі інші місця для поселення. Так виникло на той час село Липлянська Слобода (пізніше Юзефівка), нині Йосипівка.

Так і спливали, як вода в річці, роки і століття. Мінялось і життя на землі. Але чи на краще? Відміна кріпаччини мало що змінила в долі бідних селян. Більшість їх були безземельними або мали дуже малі клаптики виснаженої, запущеної, болотистої, підзолистої землі. В силу природних змін, з приходом нових суспільних відносин змінювалось і життя селян. Колись сильне економічно містечко Липляни почало занепадати. Річка Моства поступово замулилась і зникла. Село втратило торговельні зв’язки. Селяни всіма способами шукали шляхи виборсатись із тих повсякденних злиднів. Та це вдавалось не завжди. Вже на той час вправні жіночі руки випрядали найтонші нитки із льону і конопель. Із таких тонесеньких ниток виробляли найтонше полотно, яке використовували у весільних обрядах як фату (вельон) для молодої. Тепер ця тканина називається серпанок і коштує дуже дорого, має великий попит у країнах Європи.

На початку 20-го століття неподалік від села почали будувати залізницю, яка мала з’єднати Київ з Іскоростенем (так раніше звали Коростень). На тяжкій роботі зі спорудження “чугунки” працювали сотні колишніх селян-хліборобів.

Про підвищення культури й освіти не було й мови. Але перед першою світовою війною в селі почала працювати двокласна школа. Вона мала готувати покірних і вправних наймитів багатіям, що жиріли на людському поті.

Зміни на краще принесла в це поліське село революція в 1917 році. Та й тут було не без горя. В кінці 20-х років 20-го століття неподалік села організувалась торфорозробка. Багато селян пішли працювати на торфорозробку.

У червні 1930 року селяни і середняки об’єдналися в колгосп, який назвали «13-річчя Жовтня». Першим головою сільськогосподарської артілі був Білий Василь Антонович. Добра, душевна людина, допомагав і підтримував найбідніших. Знайшлися злі люди і заявили у верхи. Через це його перевели у сусіднє село, а в 1939 році його вбили куркульські найманці. Головою сільвиконкому в той час був Никончук Іван Васильович, який загинув в час війни: фашисти примусово вивезли його як в’язня на каторжні роботи до Німеччини.

У 30-х роках почалась масштабна антирелігійна кампанія, яка була частиною загальної політики держави з утвердження атеїзму. Велика, добротна церква, збудована ще 1900 року, за рішенням влади була закрита, а пізніше, восени 1939 року, зруйнована. З її матеріалів спорудили комору для зерна і розпочали будувати сільський клуб у 1940 р., а закінчили ― вже після війни в кінці 40-х років.

Та ось ― нещастя! Війна! 22 червня 1941 року на нашу країну напали гітлерівці. Більше 200 чоловіків ― жителів села пішли зі зброєю в руках захищати политу потом своїх предків землю. Загарбники за час свого господарювання (з серпня 1941 року по листопад 1943 року) повністю знищили громадське господарство села. Війна! Голод! Біда!

Жителі села одностайно стали на захист свого рідного краю від ворога. Молоді хлопці і дівчата примусово були вивезені на роботи до Німеччини. Чоловіки громили ворога на фронті. Залишились старі, малі й жінки. Це на їхні тендітні плечі лягала вся важка робота. Але любов до рідного краю і ненависть до ворогів надихала слабку стать на великі подвиги.

Німці підступали до села. Треба було рятувати громадське добро. Вирішили громадську худобу гнати за Дніпро, щоб не дісталася ворогам. Зовсім ще молода жінка Лещенко Василина Федорівна одна з перших згодилась гнати громадську череду у далеку дорогу. Сяк-так спорядилися з харчами, взули постоли (ще одні взяли на запас), склали на підводу всі речі й рушили в дорогу. А кругом війна! Прибули до Дніпра. А далі як? Паром переповнений, не [приймає, а худоба чекати не може. Де бралось зусилля у втомлених людей? З]{.underline} великими труднощами переправились через Дніпро і попрямували далі. То був неймовірно тяжкий шлях. Зупинились аж у Рязані. І там було не все гаразд. Але худоба була врятована. Подвиг! А таких подвигів було ой скільки!

Не можемо сьогодні не згадати нашого односельчанина Шимончука Володимира Петровича. На початку війни як полонений (розділ 5.4, №68) він попав у концтабір. В’язнів вже готовили спалити. Гнали як худобу до того страшного пекла. Якось так сталось, що по дорозі йому вдалося впасти в туалет. А там аж по шию. Скільки він там бовтався? Казав, не пам’ятає. Сили зовсім залишали його. І знайшлася якась спасенна душа. Світ не без добрих людей. Вижив. Знесилений, зранений вернувся додому. Добродушна, щира людина. Завжди усміхався зустрічним. Ще 30 років працював завідувачем клубу. Рано пішов за межу.

В роки війни на полях боїв загинуло 96 односельчан. Тил не дрімав. Багато людей допомагало партизанам, які діяли на території села Липляни. Олексійчук Василина Андріївна постачала у партизанський загін хліб та інші продукти. А Никончук Любов Василівна безпосередньо довгий час перебувала в загоні Сидора Артемовича Ковпака. Бездоганно виконувала різні доручення.